Переможна хода «процедури визнання» українського церковного розколу істотно сповільнилася. Незважаючи на гучні заяви глави «ПЦУ» про те, що найближчим часом його організацію визнають ще в двох-трьох Помісних Церквах, звучать вже не вперше, проте до справи так і не доходить.

Така ситуація свідчить про те, що серед Помісних Церков немає однозначного ставлення до «Православної Церкви України», штучно створеної Константинопольським патріархом. З церковно-канонічної точки зору, основною перешкодою в цьому питанні є відсутність канонічно звершених і визнаних хіротоній у значної частини духовенства українського розколу.

Мало хто готовий просто прийняти як даність рішення патріарха Варфоломія про легалізацію канонічних повноважень єпископату «ПЦУ». Це й не дивно, адже як можна легалізувати те, чого не існувало. На тему «хіротоній» в українському розколі було написано купу дослідницьких матеріалів, і, що характерно, не тільки в середовищі Російської Церкви, а й відомими богословами з усього Православного світу.

Фактично, наукове церковне середовище вже дало відповідь на питання визнання «ПЦУ». Всі сходяться в тому, що саме канонічні хіротонії можуть стати основним кроком, який зміг би спростити питання їх легалізації в церковному середовищі. Однак, як можна розуміти із заяв розкольників, – вони на це не підуть. Таким чином, в більшості Православних Церков вирішили дотримуватися канонічного порядку. Проте, зовсім під іншим кутом розглядається це питання, коли в справу включається церковна політика. Саме вона, на жаль, зараз переважає над канонічним правом, формуючи зовсім інший порядок в середовищі Помісних Православних Церков.

Церкви «слов’янського басейну»

Єдиним фронтом щодо «ПЦУ» виступили Помісні Церкви так званого слов’янського басейну. До таких ми відносимо Руську, Сербську, Польську та Чеських земель і Словаччини. Про Руської Церкви мови взагалі не йде, оскільки створення «ПЦУ» в своїй основі є цілеспрямованою атакою на російське Православ’я. Разом з тим, в різні часи, від дня надання горезвісного Томосу, цікаві процеси спостерігалися в Польщі, Сербії та Чехословаччини ( дві держави об’єднані не за територіальним, а за церковним принципом, – ред).

Спочатку, після тріумфу українських розкольників, в цих Церквах однозначно висловилися про неможливість визнання цієї структури, проте вкрай обережно поставилися до того, яку саме характеристику дати ролі патріарха Варфоломія в цьому питанні. Згодом, тільки Сербська Церква назвала дії глави Фанара в Україні «неканонічними». Польська Православна Церква не засудила патріарха Варфоломія, але категорично відмовилася від будь-яких зносин з «ПЦУ». Цікаво, що Церква Чеських земель і Словаччини не висловила соборного рішення про український розкол, обмежившись приватними заявами Предстоятеля і окремих представників єпископату. Синод цієї Церкви прийняв рішення утриматися від оцінок цієї ситуації, до вирішення питання на всеправославному рівні.

Справедливості заради, варто відзначити, що навіть в середовищі єпископату ПЦЧЗС знайшлися ті, хто поспішив публічно визнати «ПЦУ». Так, 20 листопада 2019 року, єпископ Шумперкскій Ісая (Сланінка) взяв участь в «богослужінні» в Михайлівському соборі ПЦУ в Києві. Дізнавшись про цю ситуацію, Предстоятель Православної Церкви Чеських земель і Словаччини засудив дії єпископа Ісаї, пригрозивши, в разі її повторення, санкціями Синоду.

Як би там не було, період турбулентності в середовищі цих Церков пройшов. Незважаючи на те, що кожного з Предстоятелів по кілька разів встиг відвідати спеціальний представник США з питань свободи віросповідань, слов’янські Церкви залишилися непохитні, неодноразово висловивши свою підтримку Українській Православній Церкви і Її очільнику – митрополиту Київському і всієї України Онуфрію. Їх позиція була підтверджена і в цьому році, коли представники цих Церков взяли участь в урочистостях, приурочених до чергової річниці Хрещення Русі.

«Балканські» Церкви

Албанська і Болгарська Православні Церкви відразу після створення «ПЦУ» були максимально стримані в оцінках, як щодо дій патріарха Варфоломія, так і до церковної ситуації в Україні. Причина цього – серйозний вплив Константинопольського патріархату на ці географічні території, які в різний час були підпорядковані саме йому. Предстоятель Албанської Церкви архієпископ Анастасій взагалі вибухнув критикою щодо патріархів Варфоломія та Кирила, звинувативши першого в односторонніх діях в Україні, а другого – в небажанні йти на поступки щодо українського церковного питання. Проте, в Албанської Церкви заявили про те, що українські розкольники позбавлені благодаті, а церковну кризу в Україні можна вирішити тільки на Всеправославному зборах.

Після цього з боку Албанської Церкви більше не звучало жодних заяв на цю тему. Хіба що, варто згадати спростування представником архієпископа Анастасія заяви Думенко про те, що «ПЦУ» незабаром буде визнана Албанською Церквою. Ця заява була опублікована на початку 2021 року і, як запевняють з албанської сторони, в позиції Предстоятеля і Синоду АПЦ нічого не змінилося.

З придихом зустрічають в Україні новини про чергове засідання синоду Болгарської Церкви. З 2019 року ця Помісна Церква так і не висловила свого ставлення до «ПЦУ» і української церковної кризи. Разом з цим, варто зазначити, що в середовищі єпископату БПЦ утворилася досить істотна коаліція, що підтримує саме канонічну УПЦ. В усякому разі, публічних опонентів у цієї групи в Болгарії немає.

Останні публічні заяви представників Болгарської Православної Церкви з приводу українського розколу звучали на початку 2021 року і були спровоковані згаданою вище заявою глави «ПЦУ» про «швидке визнання» його структури серед Помісних Церков, в список яких він включив так само і БПЦ. Митрополит Ловчанський Гавриїл сказав наступне: «Священний Синод БПЦ призначив єпископську комісію для детального вивчення питання, пов’язаного з розколом в Україні, і презентації відповідної доповіді на засіданнях Синоду Болгарської Церкви. Поки такого звіту не було». У своєму коментарі митрополит Гавриїл також ще раз підтвердив свою православну позицію щодо українського розколу: «Я, як єпископ і митрополит БПЦ, категорично заявляю, що в Україні існує тільки одна священна канонічна Церква. І це Українська Православна Церква на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм».

Таким чином, позиція «балканських» Церков більше на користь УПЦ, ніж «ПЦУ». Албанці, очевидно, самоусунулися від вирішення цього питання, переклавши всю відповідальність на винуватців його виникнення. Разом з цим, в АПЦ, навіть з урахуванням існуючої кризи в Православ’ї, заявили про підтримку в цій ситуації Константинопольського патріарха. Болгари так само не проти патріарха Варфоломія, але і не за визнання «ПЦУ». Здається, що чільні представники єпископату цієї Церкви, які виступили на підтримку УПЦ, не дадуть можливості будь-яким чином розвинути цю ситуацію на користь українських розкольників.

Румуно-Грузинська «порохова бочка»

Ні холодною і не гарячою можна назвати позицію із зазначеного питання представників Румунської та Грузинської Церков. Не можна сказати, що ці Церкви сильно залежні від якихось зовнішніх чинників, навпаки – вони цілком самодостатні, як всередині своїх країн, так і на зовнішній арені. Однак відношення Румунської та Грузинської патріархій до українського церковного питання знаходиться в залежності від багатьох факторів.

Якщо взяти, наприклад, Румунську Церкву, – ні для кого не секрет, що в зв’язку з територіальною близькістю до України, вона має відповідні домагання на прикордонних територіях. Сьогодні на території Чернівецької області України проживає численна румунська діаспора, що складає Буковину. Буковинці – фактично окремий субетнос, що розмовляє румунською мовою, дотримується румунських традицій і звичаїв. Природно, це позначається і на церковному житті. Хоча Буковина в більшості своїй представлена ​​саме парафіями Української Православної Церкви, в цих храмах Богослужіння проходять румунською мовою і по румунській традиції.

Саме цим фактором користуються в «ПЦУ», пропонуючи румунам, взамін на визнання, передачу значної частини парафій в Буковині, для створення на цій території якогось вікаріатсва під контролем Румунської Церкви. Пропозиція, треба сказати, приваблива, особливо з огляду на той факт, що Румунська Церква є передовою в питанні організації закордонних вікаріатств і облаштування богослужбового життя своїх діаспор. Складно сказати, чи розглядається така пропозиція в Бухаресті всерйоз. Однак, позиція Синоду РумПЦ з приводу визнання «ПЦУ», в якій всю відповідальність за подальше вирішення ситуації покладено на всеправославний консенсус, більше схожа на якусь тривалу паузу, ніж на виразну відповідь на конкретне запитання.

Справедливості заради варто відзначити, що окремі представники РумПЦ послідовно дотримуються саме боку УПЦ в українському церковному конфлікті. На різних рівнях УПЦ і РумПЦ проводить різні зустрічі і спільні Богослужіння. Особливо важливу роль в цьому процесі відіграє етнічна приналежність нинішнього Предстоятеля УПЦ, який є вихідцем з Буковини. Хто знає, як розвивалися б події, якби цей хтось, наприклад, походив з центральної України. Проте, хоча в Бухаресті не переходять «червоних ліній», позиція РумПЦ залишається вкрай розмитою.

Що стосується ставлення до «ПЦУ» Грузинської Православної Церкви, то воно напряму залежить від взаємин ГПЦ і РПЦ. Виною всьому Абхазія і Осетія, які свого часу, внаслідок відомих всім подій, відокремилися від Грузії, не визнаючи над собою ані світської, ані церковної влади Тбілісі. Через це представники ГПЦ регулярно висувають претензії РПЦ, звинувачуючи Руську Церкву в тому, що Її духовенство, користуючись нагодою, постійно вторгається на канонічну територію ГПЦ, яка, поза всяких сумнівів, так само поширюється і на бунтівні республіки.

Крім того, з огляду на схожість політичної ситуації в Грузії і Україні, а так само спільність політичного курсу цих держав, має місце втручання в питання визнання «ПЦУ» Грузинською Церквою з боку уряду України. Влітку цього року прем’єр-міністр України Денис Шмигаль відвідав Грузинську Патріархію. Пізніше, особисто міністр Культури України Олександр Ткаченко зізнався, що візит топ-чиновників країни до Предстоятеля ГПЦ був продиктований однією метою – схилити Патріарха Ілію до визнання «ПЦУ».

Вже сам факт того, що в Грузинської Патріархії допускають такі зустрічі, свідчить про те, що на грузинському напрямку в українських розкольників є гіпотетичні шанси. Більш того, сторона ГПЦ, за весь час існування «ПЦУ», жодного разу не обмовилася на адресу останніх критично. Ніяк не прокоментували в ГПЦ і саму зустріч Католикоса і українських чиновників. Разом з тим, 25 червня 2021 Патріарх Ілія направив поздоровлення з днем ​​тезоіменитства на адресу Предстоятеля УПЦ. Збереження дипломатичних і церковних відносин ГПЦ і УПЦ є непоганим, хоч і не дуже надійним, знаком.

«Елінський церковний світ» і його особливості

Найскладнішою і неоднорідною у всій цій ситуації залишається саме Елладська церковна орбіта. До цієї групи ми включаємо всі Помісні Церкви, які знаходяться в прямій або опосередкованій залежності від Константинопольського патріарха. Ієрусалимський, Антіохійський і Александрійський патріархати, а так само Церкви Еллади і Кіпру настільки неоднорідні в своєму ставленні до українського церковного питання, що про кожну з них можна писати окрему публікацію. Ми ж спробуємо скоротити наявну з цього приводу інформацію до розгорнутих тез.

По суті, ці Церкви можна розділити на дві групи: які визнали і не визнали «ПЦУ». Але та група, до якої належать ті, що визнали, в свою чергу ділиться на ще одну підгрупу, в яку включаються єпископи, котрі стали в жорстку опозицію до свого керівництва. До тих хто не визнав український розкол, відносяться Ієрусалимський і Антіохійський патріархати. І якщо в Антіохійської церкви прямо говорять про те, що не сприймають навіть думки про визнання «ПЦУ», оскільки це суперечить канонічному порядку і може нашкодити їхнім стосункам з РПЦ (якими вони дуже дорожать), то позиція Ієрусалимської церкви пов’язана з рядом інших аспектів.

Звичайно, в першу чергу Ієрусалиму не вигідна підтримка глави Фанара в українському конфлікті, тому що Російська Церква зберігає значний вплив на Святій землі. Але є і другий, більш важливий момент, який став очевидним після зустрічі в Аммані в лютому 2020 року. Ієрусалимський патріархат узяв на себе роль миротворця, і ці дії носять не номінальний, а цілком реальний характер. Сам факт скликання наради в Аммані, є серйозним викликом або, якщо завгодно, рукавичкою, кинутою в обличчя главі Фанара, адже патріарх Феофіл прекрасно усвідомлював, що з боку Стамбула цей захід не отримає схвалення. Так, в принципі і сталося. Амманская зустріч піддалася жорсткій критиці з боку глави і представників Константинопольського патріархату.

Як наслідок, патріарх Варфоломій став дуже холодно ставитися до голів Ієрусалимської і Антіохійської Церков. Проте, таке ставлення взаємне. Наприклад, патріарх Феофіл відкинув запрошення глави Фанара на святкування 60-річчя його дияконської хіротонії. Не було на заходах і представників Антіохійського патріархату. Тим часом, створюється стійке враження, що демарш глави Ієрусалимської Церкви пов’язаний з бажанням в перспективі повернути собі заслужену першість в сім’ї Помісних Церков. В принципі, це було б набагато логічніше, адже Ієрусалим, на відміну від Константинополя, це реально існуюче місто, а не руїна загиблої Візантії в серці мусульманської держави.

Говорячи про неоднорідність «еллінського світу», варто відзначити, що навіть в середовищі Церков, які визнали «ПЦУ», все не так однозначно. Як відомо, на офіційному рівні український розкол визнали Елладська, Кіпрська та Олександрійська Церкви. На сьогоднішній день ця «трійця» найбільш залежна від патріарха Константинопільського. З цього, навіть найглибші запевнення, які звучали від глав цих Церков на адресу Предстоятеля УПЦ, на перевірку виявилися порожніми словами. Що говорити, якщо за кілька років до створення «ПЦУ», патріарх Варфоломій, під час наради в Шамбезі, власними устами проголосив Блаженнішого Онуфрія єдиним митрополитом Київським і всієї України.

Однак варто нагадати, яким чином здійснювалося визнання «ПЦУ» на Кіпрі, в Греції і Єгипті. Це дуже важливо, оскільки той спосіб, в який було прийнято дане рішення, наприклад, на Кіпрі і в Єгипті, перекреслює соборну природу Церкви, ставлячи під сумнів непорушні еклезіологічні принципи. Таким чином, якщо в Елладській Церкви визнання українського розколу відбулося після рішення Синоду, – тобто принцип соборності був дотриманий, – то архієпископ Хризостом і патріарх Феодор визнали «ПЦУ» одноосібно. Останніх двох навіть не збентежив той факт, що такий спосіб прийняття рішень обурив істотну частину єпископату в обох Церквах. Порушивши принцип соборності, глави Церков Кіпру та Олександрії пригрозили всім незгодним санкціями, аж до втрати займаних кафедр.

Варто віддати належне тим архієреям «Елладського світу», які не погодилися визнати розкол в Україні. На щастя, такі знайшлися і в Греції, і на Кіпрі, і в Африці. У всіх цих Церквах оформилася ситуація, яку з розумінням прийняли в РПЦ і УПЦ. Нагадаємо, Синоди РПЦ і УПЦ постановили зберегти Євхаристійне спілкування з тими архієреями Греції, Кіпру та Африки, які не визнали «ПЦУ». Фактично, цей напівзахід став тією тонкою ниткою, яка не дає можливості остаточно розірвати спілкування з зазначеними Церквами.
Доречі, демарш єпископату цих Церков не залишився без уваги їх Предстоятелів. Спочатку на адресу цих архієреїв лунали погрози, але коли вони не справили належного ефекту, глави Елладської, Кіпрської і Олександрійської Церков зменшили натиск, пустивши ситуацію на самоплив.

Між іншим, дуже характерною особливістю щодо глав Церков Греції і Кіпру є те, що за весь час існування «ПЦУ» вони ні разу не співслужили з Єпіфанієм Думенко. Останній раз відмову в пропозиції співслужити з главою «ПЦУ» від архієпископів Ієроніма і Хризостома патріарх Варфоломій отримав до ювілею дияконської хіротонії. Хризостом і Ієронім, пославшись на пандемію, послали на урочистості своїх представників. Але чого ж вони злякалися, якщо буквально недавно демонстративно пройшли вакцинацію від коронавируса? Таке ігнорування Єпіфанія Думенко наводить на думку про те, що, в крайноьму разі, глави Кіпрської і Елладської Церков залишають собі можливості для маневрів, в разі примирення з РПЦ і УПЦ. Єдиним, хто в підсумку таки співслужив з Думенко, став патріарх Феодор. Після цього він ледь не поклявся у вірності главі «ПЦУ», хоча, є відчуття, що навіть в середовищі розкольників знають ціну словам глави Олександрійського патріархату, який роком раніше буквально співав похвальні оди Предстоятелю УПЦ.

Висновки і короткострокові перспективи

Зрозуміло, що в найближчим часом, ситуація навколо легалізації главою Фанара церковного розколу в Україні, не вирішиться. Патріарх Варфоломій вже фактично підтвердив свій візит в Україну, який має початися 20 серпня. Цей візит носить, перш за все, політичний підтекст, адже розкольникам так потрібна хоч якась підтримка, особливо в ситуації, коли ніхто більше не поспішає їх визнавати, а ті, хто вже визнав, цураються від них, як від прокажених. Очевидно, що час грає проти «ПЦУ».

Проте, такий розклад грає саме на користь канонічної УПЦ, оскільки за цей період вже вдалося (і однозначно ще вдасться) донести представникам Помісних Церков реальну картину згубності дій глави Фанара в Україні. Разом з цим, саму «ПЦУ» один за іншим, стрясають великі скандали, відомості про які виходять далеко за межі держави. УПЦ же в цей час зуміла згрупуватися, і ось уже вкотре демонструє всьому Православному світу, що саме Українська Православна Церква на чолі з митрополитом Онуфрієм, є Церквою більшості громадян України.

Чи далеко до гіпотетичного «Аммана-2», про який зараз багато говорять в експертному середовищі – питання відкрите і вельми актуальне. Але навіть якщо такі збори і відбудуться, вони повинні стати більш результативними, ніж перший «Амман», який можна вважати пробним каменем. Збори заради зборів важливі, але без чітко поставлених цілей – непродуктивні. Якщо вже і збирати другий «Амман», – необхідно попередньо опрацювати кілька важливих завдань. По-перше, розширити кількість учасників. По-друге, затвердити в позиції тих, хто вже висловився з приводу розколу в Україні. По-третє, дотиснути тих, хто не визнав «ПЦУ», але і не дав чіткої відповіді щодо українського питання. І останнє – зробити все можливе, щоб позбавити Помісні Церкви від цього традиційного плазування страху перед патріархом Константинопільським. Зрештою, Православ’ю чуже Папство, яке Фанар зараз намагається нав’язати всій Церкві. Що стосується визнання «ПЦУ», то у них завжди залишається можливість виправити свою помилку.

 

Сергій Назарчук