Рішення предстоятеля Елладської Православної Церкви (ЕПЦ) Архієпископа Ієроніма призначати екзархів в ті єпархії, де правлячі архієреї виявляють ознаки сумнівної дієздатності в силу віку або стану здоров’я, викликало обурення на Фанарі. Північногрецькі єпархії знаходяться в управлінні ЕПЦ, але відносяться до Константинопольського Патріархату (КП), тому в Стамбулі переживають, що дії Афін торкнуться їхніх інтересів. Питання прав північногрецьких єпархій вже було причиною розриву спілкування між КП й ЕПЦ в 2004 році. Втім, державний статус ЕПЦ, визначений Конституцією Греції, йі умови автокефалії Грецької Церкви, згідно з її Томосом, не залишають грекам особливого вибору: ЕПЦ повинна залишатися в спілкуванні з КП, що визначає її легітимність. Крім цього, проблема влади КП над ЕПЦ ще й ментальність: це в XIX столітті і навіть на початку ХХ століття ЕПЦ могла бунтувати проти диктату КП, відстоюючи свої інтереси. Але ті часи далеко в минулому. Вже давно богословський факультет Афінського університету випускає у світ кліриків, переконаних у привілеях КП перед іншим православним світом.
Тому і в 2004 році довго чинити опір ЕПЦ не змогла, визнавши вимоги КП. Також буде і цього разу. Тим більше, що рішення призначати когось в єпархію при діючому єпископі дійсно неканонічне. Хоча, складно говорити про канонічність в КП і ЕПЦ, після визнання ними українських розкольників.
Свої інтереси в КП давно вище будь-яких канонічних норм. Підтримуючий КП Кураєв ще в 2019 році сформулював питання канонічності приблизно так: «канони написані грецькою, а значить греки краще їх розуміють, тому сперечатися з греками за канонічним питанням безглуздо». Простіше кажучи: «начальник завжди правий, тому і начальник».
Але курс не на південь, а на північ давно став головним вектором експансії КП.
Олександр Країв пише про прагнення КП розчленувати РПЦ, відрізавши від неї канонічні території, розташовані за межами Росії. Погоджуючись з думкою автора, ми б доповнили: не просто розчленувати, а проковтнути. З тих пір, як після 1917 року РПЦ ослабла в гоніннях, КП жадібно, крок за кроком шукає, як відновити свої втрачені позиції в колишньої Османської імперії за її рахунок. Починаючи з 1918 року фанаріоти видали 4 томоси про автокефалію на території, котра раніше відносилася до РПЦ, але тільки там, де пряме захоплення було неможливе:
Польській Церкві у 1924 році. І тільки тому, що польська націоналістична влада не була готова ні платити, ні сприяти при будь-якому іншому сценарії. Ніяка автономія Варшаву б не влаштувала.
Православна Церква Чеських земель і Словаччини: 47 років КП не визнавав її автокефалію, отриману від Москви в 1951 р. Фанар вважав цю територію своєю. І в підсумку, «дав автокефалію» заново в 1998 році, але на умовах де-факто автономії.
Грузинська Церква, що відновила свою автокефалію в 1917 році і отримала її визнання від РПЦ в 1943 році, ще 47 років чекала, поки її визнає КП в 1990 р.
«Православна церква України» – сценарій автономії в складі КП відкидався київською владою відразу, тому, видавши томос про автокефалію, КП зробила «ПЦУ» фактично своєю автономією, нав’язавши їй кабальні умови, включаючи створення фанарського екзархату на території України.
У всіх 4-х історіях автокефалію давали там, де не було більш вигідних варіантів. У той час як США з Канадою, Фінляндія, Естонія, Латвія були просто захоплені в різні роки.
КП не дав автокефалію ні Фінляндії, чия Церква просила про це в 1918 і 1980 роках, ні Православній Церкві в Америці, яка просить про неї з 60-х років… В Естонії і Латвії КП стверджував свої структури без будь-якої автокефалії, не дивлячись на національний гонор.
Нагадаємо, що і обновленський розкол в Росії намагався легалізуватися через підпорядкування КП за участю і схвалення його представника.
Великі перспективи проковтнути всю РПЦ і потіснити інші Церкви – тоді так і не вдалося реалізувати. Але бажання явно не зникло.
