«… Втрату єпархій, які вийшли з її володіння, а також втрату свого політичного значення в межах Туреччини Вселенська Патріархія захотіла заповнити підпорядкуванням собі областей, в яких до теперішнього часу не було православної ієрархії, а також Церков тих держав, де уряд не є православним.
Так, 5-го квітня 1922 Патріарх Мелетій призначив Екзарха західної і центральної Європи з титулом Митрополита Фіатирський з місцеперебуванням в Лондоні; 4-го березня 1923 він же хіротонісав чеського архімандрита Саватія в Архієпископа Празького і всієї Чехії; 15-го квітня 1921 року започаткована митрополія Угорська і всієї центральної Європи з кафедрою в Будапешті, хоча там вже був сербський єпископ. В Америці встановлюється архієпископія, підпорядкована Вселенському престолу; потім в 1924-му році створюється єпархія в Австралії з кафедрою в Сіднеї. З 1938 року Архієпископу Австралійському підпорядкована Індія. У той же час відбувається підпорядкування окремих частин Руської Православної Церкви, які опинилися відторгнені від Росії. Так, 9 червня 1923 року Вселенський Патріарх приймає в свою юрисдикцію Фінляндської єпархію, як автономну ФінляндськуЦеркву; 23 серпня 1923 на таких же правах підпорядкована Церква Естонська; 13 листопада 1924 Патріарх Григорій VII визнав автокефалію Польської Церкви під наглядом Вселенської Патріархії, тобто швидше за автономію. У тому 1936 році Вселенський Патріарх прийняв в свою юрисдикцію Латвію.
Не обмежуючись прийняттям в свою юрисдикцію Церков околиць, що відпали від Росії, Патріарх Фотій прийняв в свою юрисдикцію російського митрополита в Західній Європі Євлогія з підлеглими йому парафіями, а 28 лютого 1937 архієпископ юрисдикції Вселенського Патріарха в Америці висвятив єпископа Феодора-Богдана (Шпилька) для Української церкви в Північній Америці…
Безмежно розширюючи свої жадання про підпорядкування собі російських областей, Константинопольські Патріархи стали заявляти навіть про незаконність приєднання Києва до Московського Патріархату і про те, що Київська Південно-руська митрополія, яка існувала раніше, повинна підкоритися Константинопольському престолу. Така точка зору не тільки виражена ясно в томосі від 13 листопада 1924 р. з приводу відділення Польської Церкви, а й проводиться Патріархами вельми послідовно…
Однак справжня духовна міць і навіть точні межі влади далеко не відповідають такому самопідвищенню Константинополя. Не кажучи вже про те, що майже всюди влада Патріарха досить примарна і полягає головним чином в утвердженні обраних на місцях єпископів або посланні таких з Константинополя, багато країн, які Константинополь вважає себе підлеглими, абсолютно не мають пастви, яка перебуває під її юрисдикцією.
Моральний авторитет Константинопольського Патріарха також упав вельми низько, зважаючи на велику нестійкість його у церковних справах. Так, Патріарх Мелетій IV влаштовував «Всеправославний конгрес» з представників окремих Церков, який постановив ввести новий стиль. Постанова це, визнана лише частиною Церкви, внесла страшний розкол серед православних. Патріарх Григорій VII визнав постанову «Жівоцерковного» собору про позбавлення влади Патріарха Тихона, якого незадовго перед тим Константинопольський Синод оголосив «сповідником», і потім вступив в спілкування з «обновленцями» в Росії, яке підтримується донині.
Загалом, Вселенський Патріархат, в теорії обіймає майже весь всесвіт, а фактично такий, що простягає свою владу лише на кілька єпархій, в інших же місцях лише здійснює верховний поверхневий нагляд і отримує за те деякі доходи, переслідуваний владою на місці свого перебування і не підтримуваний ніякої державної силою ззовні, що втратив значення Стовпи Істини і зробився сам джерелом поділу, а в той же час охоплений непомірним владолюбством, – представляє жалісне видовище, що нагадує найгірші часи історії Царгородської кафедри».
