«Характерною рисою громадянської релігії є її зв’язок з державною владою. Держава використовує релігію і символи для здійснення своїх політичних цілей»

Ервелл Уолтер

З моменту проголошення незалежності в Україні, колишні «червоні поводирі», які ще декілька років тому не цуралися відкрито позиціонувати себе атеїстами, перетворилися у справжніх «духовних» лідерів.  Саме такі  особи в симбіозі з колишнім предстоятелем УПЦ Філаретом (Денисенком) породили новий термін – «політичне православ`я». Суть цього нового політично-релігійного компоненту звелася до одного – взаємна підтримка обидвох чинників – псевдоцеркви та світської держави – у власних цілях. Можна довго розповідати про усю генезу розвитку «Київського патріархату» та його становлення. Можна згадувати про співпрацю з УНА-УНСО Корчинського, який захоплював Києво-Печерську Лавру, чи про роль депутатів-уніатів Скорика, Павличка, Червонія, які силою «заштовхали» Мстислава Скрипника у так званий об`єднавчий собор (внаслідок якого і виник «Київський патріархат») тощо.

«Київський патріархат» не втрачає своєї позиції провладного «протеже». Державна верхівка змінюється, та представники «альянсу» залишаються. Щоправда, займаються «духовні представники» зовсім нецерковними справами. Навіть здається, що чим саме має перейматися Церква, які задачі перед Нею в суспільстві, ніхто з УПЦ КП й не знає.

Після Майдану українське суспільство тільки й чує з вуст окремих релігійних лідерів, зокрема  Філарета: «агресор», «окупант», «сепаратисти», «мир в неволі» тощо. Що може винести людина з храму, коли раз-за-разом тільки й чує про ненависть чи злобу?

Вартим уваги залишається той факт, що представники «Київського патріахату» часто говорять точно те ж, що й представники світської влади. Наче завдання та тексти їм пишуть в тих самих кабінетах.

У 2015 році Філарет відкрито просив зброю у США:  «…ми вдячні Сенату і Конгресу, що вони підтримали надання Україні сучасної зброї для оборони України від агресора. І просимо президента Обаму погодитися з тим, що вирішили ці два поважні американські органи влади…». Не раз того ж просили чиновники в заокеанського партнера. Та тут ще й представник «Церкви» просить зброю задля насильства та вбивств. Важко віднайти відповідність у Святому Письмі.

Окремі представники «Київського патріархату», такі як Михайло Зінкевич взагалі говорять про сакралізацію та ще й «канонізовують» воїнів УПА. Розповідаючи абсолютну нісенітницю з точки зору теології, «митрополит» запевняє масу людей в тому, що можна просто за заслуги сказати, що хтось святий і все. І якщо для середньостатистичного громадянина, не обізнаного в теологічних тонкощах, такі заяви можуть видатися нормальними, то як такий фанатизм поєднується зі здоровим глуздом релігійного діяча?

Зінкевич не самотній серед собі подібних. Не так давно яскравий представник «Київського патріархату»  Олександр Дєдюхін порівняв майдан з дією Святого Духа.

Надзвичайне «ноу-хау» ініціював збройний відділ УПЦ КП – до Дня Хрещення Русі запропонував новий вид паломництва – патріотичний. Метою цієї «Холодноярської прощі» було відвідання тих місць, які відіграли значущу роль у становленні «незалежності» нашої держави!

«Київський патріархат» зазвичай спішить підтримати всі законодавчі ініціативи.  До прикладу, новий проект пенсійної реформи наробив чималого галасу у суспільстві, та й більшістю був сприйнятий скептично, проте  одразу ж отримав схвалення з вуст «патріархії»: «…У зв’язку з обговоренням у суспільстві загалом та Українському парламенті зокрема реформи системи пенсійного забезпечення, Прес-центр Київської Патріархії з благословення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета повідомляє про підтримку з боку Церкви необхідності такої реформи…».

Додамо до всього вищезгаданого спільні дії філаретівців і міністерства культури, такі як ситуація з Софією Київською, чи корпусом на Трьохсвятительській, чи відкритими заявами привласнити собі Андріївську церкву, і простежимо збіг спільних інтересів. Причому відкриті грубі заяви розкольників залишаються без уваги зі сторони правоохоронних органів. Згадаймо ще й про те, що державна влада взагалі закриває очі на звірства, які чинить «Київський патріархат» по відношенню до канонічної Церкви, її майна і простих віруючих. Сумнівів щодо того, що УПЦ-КП – один із векторів нового політичного курсу, – не залишається

Проте тандем «Київського патріархату» та світської влади може нашкодити обом. Адже і одні, й інші страждають однією хворобою – неправильним усвідомленням місії Церкви. «Етнофілетизм» є прямою характеристикою розколу, коли питання політики і віри сплітаються в щось третє.

Патріарх сербський Павел (Стойчевіч) у 2002 році виголосив промову до народу Македонії, де релігійна ситуація була подібною до українського розколу.  «Ми, брати, як Церква, не виступаємо з позиції національної винятковості і не маємо жодних ні національних, ні територіальних претензій по відношенню до вас. Ми поважаємо національне самовизначення македонського народу і всякого народу в республіці Македонії. Етнофілетизм, тобто підпорядкування Церкви національно-політичним ідеологіям і програмам, давно справедливо засуджений як єресь. Етнофілетизм саме і народжується з ослабленої свідомості соборності Церкви, будучи, таким чином, підставою для розділень і розколів», – зазначив сербський Патріарх.

Марк Авраменко