Травнева заява митрополита Італії Полікарпа (Старопулоса) з Константинопольського Патріархату (КП) пригорнула до себе чималу увагу та викликала низку суперечок.
Нагадаємо її основні тези:
«Зустріч з Папою Франциском пройшла дуже добре… я попросив його папського благословення на моє служіння, знову в Італії та цього разу в якості єпископа…
Шлях католиків і православних до повної єдності під проводом Святого Духа наближається до фінішу. Я думаю, що на рівні віруючих ця мета вже досягнута, і це важливіше, ніж на інституціональному рівні».
Отже, заявлена близькість об’єднання КП та Римо-Католицької церкви. Заявлена не вперше. Про курс на унію патріарх Варфоломій заявляв ще в 2007 році:
«Якщо ми, з допомогою Божою, дійдемо згоди з Католицькою Церквою в тому, що стосується значення терміну “першість”, якою вона була в першому тисячолітті, то Вселенському Патріарху не важко визнати першість Римської кафедри і зайняти друге місце – те, яке він займав до розколу». Потім і він, і інші спікери КП робили це постійно.
Природно, дана тема викликала не тільки негативні реакції в православному світі (наприклад, гостру критику митрополита Пірейського Серафима з ЕПЦ), а й активну дискусію, як саме запланована зазначена унія. Тема не нова. Активно обговорювалася і раніше. Наприклад, в контексті прогнозів унії до 2025 року.
Проте ми вважаємо за потрібне озвучити свій аналіз стратегії Константинополя.
Унії суто КП з РКЦ, на наш погляд, не буде. Під унією ми розуміємо саме те, про що неодноразово говорили фанарські ієрархи: відновлення євхаристійного спілкування. І причина цього очевидна, так само, як і причини диверсифікації зусиль ватиканської дипломатії між Фанаром і Москвою (а також іншими Помісними Церквами). Сам по собі Фанар нічого не означає в спробах поглинання Римом православного світу. Позбавлений підтримки інших Церков, КП не зможе запропонувати Риму навіть власної повноти.
Консервативно налаштована частина Американської архієпископії, новогрецькі й острівні єпархії зіткнуться з внутрішнім поділом. Усюди, де є реальне церковне життя, на відміну від номінальних турецьких кафедр, з прийняттям унії будуть великі проблеми. Навіть імператору Іоанну VIII, який уклав Флорентійську унію, так і не вдалося її впровадити у всій Церкві. У цьому питанні така підміна понять як у випадку з «ПЦУ» (яка і так не спрацювала в більшості Церков) не пройде.
А значить, Фанару потрібна підтримка більшості Церков. Це дозволить створити ілюзію «всеправославного консенсусу».
Як отримати цю більшість? Викреслити непокірні Фанару Церкви зі свого диптиха. Причина анонсована давно: «Початок Православної Церкви – Вселенський Патріархат, в ньому життя, і це життя є світло Церков… Православ’я не може існувати без Вселенського Патріархату…», «Розрив спілкування з Вселенським Патріархатом означає відпадання від православ’я».
Фанару потрібно визнання його влади рештою церков. Тест-драйв нової еклезіології – визнання «ПЦУ». Решта Церкви будуть рішенням Фанара «позбавлені автокефалії» та «відлучені».
А ті, що прийняли, вже змушені будуть слідувати за тим, чия влада була ними визнана. Місце «вибулих» в диптиху Фанара заповнять «нові новоділи» на кшталт українського, македонського, абхазького, білоруського та інших розколів.
Вся проблема Фанара в тому, що, незважаючи на потужну підтримку США, опір Помісних Церков «затягнувся». Захоплюючись політичною грою і своєю роллю, легко забути про містику Церкви. І хоча на Фанарі вважають, що «Вселенський Патріарх – глава Церкви Христової», але в Церкві, якою керує не ним, і не Держдепом, а Христос, «затримка» може виявитися і вічною…
