Перебувати в одній Церкві з громадянами ворожої держави – це абсолютно нормально. Належність до тієї чи іншої Помісної Церкви не зобов’язує прихожан присягати на вірність державі, в якій перебуває кафедра даної Помісної Церкви. Мабуть, один з найяскравіших подібних прикладів це служіння рівноапостольного Миколая Японського під час російсько-японської війни…
Якщо у християнина виник конфлікт з іншим християнином, це не привід іти в розкол. У кожної людини або суспільства виникають моменти вибору. Іноді дуже жорсткого. Що для абхазів важливіше? Порушивши канони, піти в розкол і по суті зрадити Христа, але створити свою національну “церкву”. Або домовитися з Грузинським Патріархатом про максимально широку автономію, трохи обмеживши своє самолюбство, але зберігши вірність Христу?
Власне кажучи, ненависть поганий мотив для отримання автокефалії. Саме вона часто рухає тими, хто під приводом побудови “національної церкви” йде в розкол.
А що до “моральної пластичності” наших дорогих архіпастирів в українському питанні, так справа в тому, що парафіяни канонічної Церкви на Україні самі НЕ хочуть відділятися від Московського Патріархату і всіляко протистоять розкольникам. Вони не пішли від Московського Патріархату ні в уніатство, ні в різні розкольницькі громади (УАПЦ, “Київський Патріархат”), хоча вже 30 років мають таку можливість, ні в благословенну патріархом Варфоломієм розкольницьку “ПЦУ”. Заради вірності канонічній Церкві православні українці терплять часто гоніння. Про те, що православні українці не хочуть йти з канонічної Церкви, також говорить статистика.