Оскільки розгорілася цікава дискусія навколо заочної полеміки єпископа Білогородського Сильвестра і архімандрита Кирила (Говоруна), хотів би вставити свої “п’ять копійок” в обговорювану тему.
У питанні причин спостережуваного нами розколу світового православ’я слід копатися не в церковних канонах півторатисячолітньої давності, і не в окремих історичних епізодах. Тут основне питання в тому, що в другій половині 20-го століття склався певний статус-кво в світовому православ’ї. Після Першої світової війни і падіння чотирьох великих європейських імперій (дві з яких, Російська та Османська, мали безпосереднє відношення до світового православ’я – друга з них на підставі того, що на її території розташовувалися чотири древніх Східних патріархату) відбулися тектонічні зрушення. І Константинопольський патріархат шляхом підпорядкування собі грецької діаспори, проголошення автокефалії Польської Церкви (яка історично була частиною Київської митрополії), створення власних єпархіальних структур в Фінляндії і Естонії постарався відіграти втрати, яких зазнав у ході російсько-турецьких воєн 19-го століття і “параду автокефалій”. Після 1945 року і врегулювання всіх наявних суперечок було досягнуто досить крихкий консенсус, який так чи інакше зберігався до втручання Фанару в “українське церковне питання” в 2018 році.
Говорячи про канонічність чи неканонічність зміни церковних кордонів, слід зазначити, що на різних етапах церковної історії це питання в практичному плані вирішувалося по-різному. За часів існування Римської, а потім Візантійської імперії він був виключно у веденні імператора. Саме тому ми не знаходимо в канонічному праві чітких процедур створення нових Помісних Церков, переходу єпархій з однієї Церкви в іншу, вичерпного опису процедури апеляції. Сучасникам було зрозуміло, як вирішувати такі питання, – в церковному праві діяли процедури, аналогічні світському праву. Точно так само і в середні віки, особливо після падіння Константинополя і поширення влади Османської імперії на Балкани і інші православні регіони – Помісні Церкви вливалися в панівний при османах Константинопольський патріархат. А в міру, наприклад, розширення меж Російської імперії, єпархії, що включаються до її складу, і навіть Помісні Церкви вливалися в Руську Церкву. Так сталося з єпархіями Криму, північного Причорномор’я, незалежною Грузинською Церквою. Такою була практика, яка, в цілому, не викликала якогось подиву у сучасників.
Виняток, мабуть, становить якраз передача Київської митрополії до складу Московського патріархату. Тут московським царям було важливо домогтися формальної згоди на це дію Константинополя, хоча питання могло спокійно зважитися в рамках тодішньої практики – фактичного приєднання. Ймовірно, крім іншого, Москві не потрібен був привід для загострення відносин з турками. Однак саме цей виняток з існуючого тоді “правила”, яке при узгодженні сторін мало і свої шорсткості (багаті дари, підкупи, складні переговори з османської Портою), в наші дні використаний Фанаром для початку агресивної експансії. Нібито не до кінця канонічно все було, а тому може бути анульовано.
До чого це все? Якщо ми будемо підходити до історичних подій відповідно до сучасних лекал, або з точки зору буквального слідування канонам, то висновки будуть настільки руйнівними, що це поставить під сумнів канонічність існування багатьох Православних Церков, включаючи Константинопольський патріархат”.
Відома османська практика, в рамках якої раз у кілька років Порта проводила неформальні “торги” за кафедру Константинопольського патріарха. І якщо діючий патріарх або група впливу, що стояла за ним, могла відкупитися, то даний патріарх продовжував займати свій престол. В іншому випадку кафедра віддавалася представнику іншої групи впливу, яка змогла запропонувати більшу ціну. Таким чином, одні й ті ж особи ставали патріархами по кілька разів з перервами на короткий період.
Чи варто говорити про канонічність таких патріархів? Скільки Апостольських правил та канонів Вселенських соборів було порушено? І при бажанні з цього можна зробити висновок про неканонічність Константинопольських патріархів, як мінімум, за останні 300 років. Їх усіх, включно з нинішнім, можна “анулювати”.
Висновок напрошується простий. Фанар порахував можливим порушити сформований в 20-м столітті статус-кво, що забезпечував єдність світового православ’я, при якому Константинопольський патріарх мав першість честі в знак поваги до колишньої величі Константинополя. Що з цього вийде? Фанару вже почали нагадувати, що він і не “вселенський” зовсім, “Нового Риму” більше немає, та й наскільки історично достовірні легенди про заснування кафедри Константинополя апостолом Андрієм. Якщо станеться серйозна перестановка сил в світі, то нова конфігурація внесе свої корективи і в світове православ’я. Якщо баланс залишиться колишнім, то ми і далі будемо спостерігати оформлення розколу, подібного Великому розколу 1054 року. Характерно, що і мотиви, і аргументи з боку “головної кафедри” за тисячоліття не змінилися. Тільки у Риму тоді було більше аргументів на користь першості.
Удвічі погано, що Фанар своїми діями так і не дав стати Православної Церкви самостійним суб’єктом, що діє поза державними інтересами. Таким чином ми, завдяки патріарху Варфоломію і його Синоду, повертаємося в описане вище середньовіччя і його звичаї. Однак надія є. Якщо Українська Православна Церква вистоїть, то це буде серйозний прецедент в православному світі. І сигнал всім, що Православна Церква може бути по-справжньому відокремлена від держави як втілення слів Христа: “Царство моє не від світу цього”.