При бажанні можна зробити висновок про неканонічність патріархів Константинопольських за останні 300 років

Оскільки розгорілася цікава дискусія навколо заочної полеміки єпископа Білогородського Сильвестра і архімандрита Кирила (Говоруна), хотів би вставити свої “п’ять копійок” в обговорювану тему.

У питанні причин спостережуваного нами розколу світового православ’я слід копатися не в церковних канонах півторатисячолітньої давності, і не в окремих історичних епізодах. Тут основне питання в тому, що в другій половині 20-го століття склався певний статус-кво в світовому православ’ї. Після Першої світової війни і падіння чотирьох великих європейських імперій (дві з яких, Російська та Османська, мали безпосереднє відношення до світового православ’я – друга з них на підставі того, що на її території розташовувалися чотири древніх Східних патріархату) відбулися тектонічні зрушення. І Константинопольський патріархат шляхом підпорядкування собі грецької діаспори, проголошення автокефалії Польської Церкви (яка історично була частиною Київської митрополії), створення власних єпархіальних структур в Фінляндії і Естонії постарався відіграти втрати, яких зазнав у ході російсько-турецьких воєн 19-го століття і “параду автокефалій”. Після 1945 року і врегулювання всіх наявних суперечок було досягнуто досить крихкий консенсус, який так чи інакше зберігався до втручання Фанару в “українське церковне питання” в 2018 році.

Говорячи про канонічність чи неканонічність зміни церковних кордонів, слід зазначити, що на різних етапах церковної історії це питання в практичному плані вирішувалося по-різному. За часів існування Римської, а потім Візантійської імперії він був виключно у веденні імператора. Саме тому ми не знаходимо в канонічному праві чітких процедур створення нових Помісних Церков, переходу єпархій з однієї Церкви в іншу, вичерпного опису процедури апеляції. Сучасникам було зрозуміло, як вирішувати такі питання, – в церковному праві діяли процедури, аналогічні світському праву. Точно так само і в середні віки, особливо після падіння Константинополя і поширення влади Османської імперії на Балкани і інші православні регіони – Помісні Церкви вливалися в панівний при османах Константинопольський патріархат. А в міру, наприклад, розширення меж Російської імперії, єпархії, що включаються до її складу, і навіть Помісні Церкви вливалися в Руську Церкву. Так сталося з єпархіями Криму, північного Причорномор’я, незалежною Грузинською Церквою. Такою була практика, яка, в цілому, не викликала якогось подиву у сучасників.

Виняток, мабуть, становить якраз передача Київської митрополії до складу Московського патріархату. Тут московським царям було важливо домогтися формальної згоди на це дію Константинополя, хоча питання могло спокійно зважитися в рамках тодішньої практики – фактичного приєднання. Ймовірно, крім іншого, Москві не потрібен був привід для загострення відносин з турками. Однак саме цей виняток з існуючого тоді “правила”, яке при узгодженні сторін мало і свої шорсткості (багаті дари, підкупи, складні переговори з османської Портою), в наші дні використаний Фанаром для початку агресивної експансії. Нібито не до кінця канонічно все було, а тому може бути анульовано.

До чого це все? Якщо ми будемо підходити до історичних подій відповідно до сучасних лекал, або з точки зору буквального слідування канонам, то висновки будуть настільки руйнівними, що це поставить під сумнів канонічність існування багатьох Православних Церков, включаючи Константинопольський патріархат”.

Відома османська практика, в рамках якої раз у кілька років Порта проводила неформальні “торги” за кафедру Константинопольського патріарха. І якщо діючий патріарх або група впливу, що стояла за ним, могла відкупитися, то даний патріарх продовжував займати свій престол. В іншому випадку кафедра віддавалася представнику іншої групи впливу, яка змогла запропонувати більшу ціну. Таким чином, одні й ті ж особи ставали патріархами по кілька разів з перервами на короткий період.

Чи варто говорити про канонічність таких патріархів? Скільки Апостольських правил та канонів Вселенських соборів було порушено? І при бажанні з цього можна зробити висновок про неканонічність Константинопольських патріархів, як мінімум, за останні 300 років. Їх усіх, включно з нинішнім, можна “анулювати”.

Висновок напрошується простий. Фанар порахував можливим порушити сформований в 20-м столітті статус-кво, що забезпечував єдність світового православ’я, при якому Константинопольський патріарх мав першість честі в знак поваги до колишньої величі Константинополя. Що з цього вийде? Фанару вже почали нагадувати, що він і не “вселенський” зовсім, “Нового Риму” більше немає, та й наскільки історично достовірні легенди про заснування кафедри Константинополя апостолом Андрієм. Якщо станеться серйозна перестановка сил в світі, то нова конфігурація внесе свої корективи і в світове православ’я. Якщо баланс залишиться колишнім, то ми і далі будемо спостерігати оформлення розколу, подібного Великому розколу 1054 року. Характерно, що і мотиви, і аргументи з боку “головної кафедри” за тисячоліття не змінилися. Тільки у Риму тоді було більше аргументів на користь першості.

Удвічі погано, що Фанар своїми діями так і не дав стати Православної Церкви самостійним суб’єктом, що діє поза державними інтересами. Таким чином ми, завдяки патріарху Варфоломію і його Синоду, повертаємося в описане вище середньовіччя і його звичаї. Однак надія є. Якщо Українська Православна Церква вистоїть, то це буде серйозний прецедент в православному світі. І сигнал всім, що Православна Церква може бути по-справжньому відокремлена від держави як втілення слів Христа: “Царство моє не від світу цього”.

Правблог

Share on print
Share on email
Share on odnoklassniki
Share on twitter
Share on whatsapp
Share on telegram
Share on facebook
Підписуйтесь на наші соцмережі TelegramFacebook

Читайте також

Недавні записи

#УПЦ #УПЦ КП
Запропонувати новину
Scroll Up