Сучасні спроби використання Православних Церков у геополітиці почались у 40-х роках минулого століття. Першими ініціативу проявили США та СРСР. Але нова активізація «церковної геополітики» почалася з 2018 року, коли Держдепартамент США вивів православні церковні питання у число пріоритетів, про що заявляється цілком відверто.
Однак проект визнання розкольницької «ПЦУ» в православному світі показав, що, незважаючи на активну участь американської дипломатії і її союзників на місцях, більшість Церков, навіть лояльних до Фанару, не поспішають сприймати його як безумовного авторитету і володаря влади.
Визнання «ПЦУ» – зовсім не локальне питання, а ключова позиція глобального сценарію, який синтезує інтереси як Фанару, так США і Ватикану. Але поки на боці Фанару лише три Церкви і то не в повному складі. Навіть сугубі візити вищих посадових осіб США не дають результату, як, наприклад, було з візитом Майкла Помпео до Грузинського Патріарха.
До яких інструментів може вдатися Держдеп і Фанар для забезпечення лояльності Помісних Церков, якщо стандартні тиск, підкуп і шантаж (за допомогою яких забезпечили визнання «ПЦУ» Олександрійської, Елладської та Кіпрської Церквами) не спрацьовують?
Чи може бути використаний проти «непокірних» Церков сценарій, схожий на «кольорові революції»? Якщо не для зміни влади (або зміни?), то, як мінімум, для внутрішньої дестабілізації, зняти яку можна буде лише на продиктованих Фанаром умовах?
Фанар претендує на вищу судову владу у Вселенській Церкві і право арбітра. З цієї точки зору внутрішньоцерковні розколи і конфлікти, при зверненні до нього однієї зі сторін, нібито дають йому право для зовнішнього втручання. Як показує досвід України, Фанар погоджується і на сценарії, де наперед відомо про опір його рішенням більшості канонічних єпископів.
Подібний сценарій внутрішньої дестабілізації (можливо, «пілотну версію»?) ми спостерігаємо останні 2 роки в сусідній Грузії.
Спочатку профанарське лобі за підтримки світських лібералів і американської дипломатії намагається домогтися від ГПЦ визнання «ПЦУ» в 2019 році. Обидва Синоди ГПЦ (аналог Собору) не виносять потрібного їм рішення. Тоді починається розпалювання конфлікту всередині ГПЦ. Приводом вибирається тема, що викликає найбільшу огиду серед віруючих, – содомія. Саме з такими звинуваченнями на адресу Патріарха-Католикоса Грузії Ілії II та єпископату ГПЦ виступає в 2019 році митрополит Чкондідський Петр (Цаава). Дані звинувачення (як і у випадку з аналогічним піаром проти РПЦ) не знаходять підтверджень, і митрополита Петра за наклеп відправляють в заборону. Тема явно «імпортна», так як в самій Грузії авторитет Патріарха дуже високий: його вважають старцем.
Замість призначеного покаяння в монастирі Цаава проводить час в телеефірах і організовує акції протесту біля стін Патріархії.
Йому вторить «група теологів», що вимагає від ГПЦ підпорядкування Фанару і «викриває» «руку Москви» (як ми знаємо, «рука Москви» – це будь-яка незгода з фанаріотами будь-якої Помісної Церкви).
На самому Фанарі проходять хіротонії грузинських кліриків без погодження з ГПЦ. У Чкондідській єпархії починається бунт частини кліру і прихожан, які потребують повернення митрополита Петра, що призводить до штурму єпархіального управління. На це Церква реагує низкою заборон і вивержень з сану. 21 квітня 2021 р. прихильники Цаава захоплюють один з монастирів, виводячи його з підпорядкування ГПЦ…
«Слідкуйте за нами в Телеграм https://t.me/antiraskol».