1. Головна
  2. /
  3. Публікації
  4. /
  5. Харківський собор і плач Івана Зорі

Харківський собор і плач Івана Зорі

Той факт, що в «Київському патріархаті» будуть бурхливо обговорювати 25-ту річницю Харківського собору, ні в кого не викликає сумнівів. Ще б пак! Адже саме тоді, 25 років тому, їхнього патрона соборно відсторонили від керування тоді ще цілісною УПЦ за порушення ним архієрейської клятви. А між іншим, Філарет перед хрестом та Євангелієм, в часі Архієрейського собору РПЦ 1 квітня 1992-го року, сказав дослівно наступне: «Всё таки должны не забывать о нашем слове. Сказано в Евангелии: пусть у вас будет – да-да, нет-нет, а всё что сверх этого – от лукавого. Если я сказал, что я это сделаю, значит я сделаю. Я подам прошение архиерейскому собору Украинской Православной Церкви о том, что я прошу как бы… взять от меня вот эти полномочия, права Предстоятеля Украинской Православной Церкви и избрать на это место нового Предстоятеля»(мову мовця збережно – авт.).

Зрозуміло, що в УПЦ КП про ці слова Денисенка вам тепер ніхто не розповість. «Філаретівці» пішли найпростішим, в їхній ситуації, шляхом – звинуватили всіх навкола, мовляв – «сам дурень!». Незаперечні факти, які лягли в основу Харківського собору та відсторонення Денисенка від предстоятельства, розкольники будуть вміло приховувати під стосами голослівних заяв і звинувачень. Власне цим зайнявся речник УПЦ КП Іван (Євстратій) Зоря, який опублікував мляву апологію Філарета на офіційному сайті «Київського патріархату».

Самі ви розкольники!

Спроби «філаретівців» перевернути все з ніг на голову все частішають. Тепер вони звинувачують своїх опонентів у тому, що завжди інкримінували їхній структурі. І ось, в опусі Зорі таку маніпуляцію ми зустрічаємо вже в першому абзаці: «Нині виповнюється 25 років псевдособору в Харкові, на якому московські спецслужби, їхні поплічники в Україні та залежні від них архієреї вчинили переворот в УПЦ та розкололи Українське Православ’я».

Виявляється, це не Філарет, який порушив свою клятву і плюнув на всіх навколо, вчинив розкол УПЦ, а «залежні від московських спецслужб» архієреї, котрих, між іншим, за голосами була фактично абсолютна більшість. До речі, щодо залежності від спецслужб, то тут варто було би згадати всім відому тісну співпрацю з ними самого Денисенка.

Можливо, спецслужби, які мали на Денисенка чимало компромату, скористались його гординею та послабили найпотужнішу в державі інституцію, довіра до якої в усі роки залишалась на найвищому рівні? Чому б і ні? Здається, що цей сценарій написаний ідеально. Ні для кого не є таємницею, що після розвалу СРСР греко-католики, якими завжди був переповнений український парламент, націлились на реванш. Зрозуміло, що першою перепоною на їхньому шляху була цілісна УПЦ. За їхнього сприяння та з використанням Філарета було вчинено розкол українського Православ’я, та на десятиліття посварено мільйони співгромадян. Хіба вам ні про що не каже нещодавнє перенесення кафедри УГКЦ з Львова до Києва?

Хронологія подій, «Орден червоного прапора» та агенти кремля

Далі Іван Зоря намагається «впарити» читачам своєрідну хронологію подій, призначаючи «кремлівських лоялістів». «За хронологією подій від літа 1991-го до червня 1992-го добре видно, хто в єпископаті Московського Патріархату в Україні був тоді (і є зараз серед тих, хто живий) кремлівським лоялістом. Перший ряд – Агафангел (нині одеський) та Іонафан (нині тульчинський). Другий ряд – три товариша: Онуфрій (нинішній митрополит МПвУ), Сергій (тернопільський) та Аліпій (колишній донецький). Далі – Василій Васільцев, Нікодим Руснак, Іов Тивонюк…».

І тут давайте зупинимося! За справжньою хронологією подій в 1990-му році, на архієрейському соборі РПЦ Філарет Денисенко активно балотувався на посаду Московського патріарха – очільника ненависної йому РПЦ. Чому ж ця дата не вписана Зорею в його «апологію Філарета»? Те ж саме стосується питань «кремлівського лоялізму». Адже Філарет особисто казав: «Патріарх Київський і всієї України – це глузування над Церквою». Що будувало тоді позицію Філарета? Чи не лояльність до тодішньої комуністичної влади? Чи не бажання стати патріархом Московським?

«Архієреї – путінські орденоносці далі посідають чільні місця, а їхній світський куратор вже навіть не ховається, демонструючи свою роль…», – продовжує Зоря. Тут хочеться запитати наступне, – хіба орден від президента РФ обов’язково характеризує нагороджених ним осіб, як агентів кремля? Якщо так, в такому разі стає цікаво, що Філарет має робити з нагородами, які він отримував від Радянської влади?

«Орден трудового червоного прапора» та «Орден дружби народів» – це нагороди, якими володіє очільник УПЦ КП. Чому не відмовився? Комуністичний посіпака? Чи, може, мріє про відновлення СРСР? А як же декомунізація? Очевидно – агент кремля!

Незламні й не зігнуті

«Тоді, 25 років тому, всього кілька людей на чолі з митрополитом Філаретом не побоялися протиставити себе кремлівській машині. Не зігнулися, не зламалися», – голосно заявляє речник УПЦ КП. До чого тут «кремлівська машина»? Україна на той час була майже незалежною!  Здається, що  краще було б інтерпретувати ці слова, наприклад, ось так: «Тоді, 25 років тому, всього кілька людей пішли на поводу у Філарета. Більшість же єпископату УПЦ не зігнулись і не зламались, не побоявшись авторитарного стилю правління Денисенка».

Чому так? Про це вам теж не розкажуть в УПЦ КП, та всіх очевидних конкурентів та тих, хто смів противитися волі Філарета, він позбавляв посад і знімав із займаних ними кафедр. Між іншим, під цю «філаретівську авторитарну машину», серед інших, потрапив і нинішній Предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій (Березовський).

Зважаючи на це, варто відзначити єпископів УПЦ, які в своїй більшості проголосували проти авантюр Денисенка. Адже, не знаючи свого майбутнього, для подібного кроку необхідна неабияка сміливість та відвага. Ці люди по праву мають називатись незламними, особливо зважаючи на чиновницький тиск, який пізніше чинила влада в особі президента Кравчука на УПЦ.

Головний парадокс 

«Але дотепер ані за Харківський розкол, як акт колаборації з російськими спецслужбами, ані за всю подальшу антиукраїнську та прокремлівську діяльність на церковному ґрунті ще жоден винний не поніс покарання. Навпаки – головних виконавців розколу сама ж Українська держава обвішала орденами, як новорічну ялинку…», – скаржиться Зоря наостанок.

Так. Українська держава вдячна головним дійовим особам Харківського собору. Вдячна за те, що УПЦ не підминається під кожен політичний режим, як це робить УПЦ КП на чолі з Філаретом. За те, що свого часу єпископи УПЦ змогли сказати тверде «ні!» всім тим, хто хотів промовляти вустами Церкви свою політичну пропаганду.

Проте в УПЦ КП це можна спостерігати день від дня. Навіть сам текст, «народжений» Іваном Зорею, сповнений політичних пасажів. Граючи на політичних вподобаннях населення, «Київський патріархат» зробив себе церквою однієї епохи, яка, рано чи пізно, але мине.

Варто також вказати на головний парадокс, що привертає увагу Зорі. Чому ж ніхто з тих, хто брав участь в Харківському соборі, не понесли жодних покарань? Вочевидь тому, що вони ні в чому не винні. Тому, що при всій своїй заангажованості, українські політики розуміють, що Харківський собор був і залишається подією найвищої важливості в історії Церкви та й в історії держави. А ще тому, що рішення Харківського собору цілковито визнав православний світ. Так само, як визнали УПЦ, а УПЦ КП – ні.

Марк Авраменко

Попередній запис
Журналісти “Української Правди” шукають сенсацію, де її нема
Наступний запис
Рейдери з «Київського патріархату» з церков перейшли на друкарні

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее