Митрополит Володимир: “Церква тримається не завдяки прихильності влади, а Словом Божим”

Час читання: 8хв.

27 травня уся повнота Української Православної Церкви буде відзначати подію 25-річчя Харківського Архієрейського Собору. Така важлива подія знаменувала собою новий період в історії Української Православної Церкви. Ніхто краще за очевидців не проаналізує роль таких значних історичних подій для сучасників. Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю вже спочилого Предстоятеля УПЦ Блаженнійшого Митрополита Володимира

«З Божою допомогою ми не тільки вистояли, але й зміцніли»

Ваше блаженство! Чим для Вас особисто став Харківський Архієрейський Собор?

Безперечно, він відіграв величезну роль не тільки в новітній історії нашої Церкви, але й у моїй особистій долі. Він визначив моє служіння як Предстоятеля Православної Церкви в Україні. Віруючі покладали дуже великі надії і на Харківський Собор, і на нового Предстоятеля в плані подолання негараздів і улагодження конфліктів, які на той час уже стали обвальними.

Чи був у Вас план урегулювання ситуації, які варіанти прораховувалися?

Щось прорахувати було важко. Негаразди з`явилися не в 1992 році, а трьома роками раніше. На той час уже були практично розорені наші єпархії в Західній Україні: греко-католики за підтримки влади силою захопили кількасот наших храмів. Нерідко це були погроми, справжні штурми із залученням ОМОНу. Застосовувався сльозоточивий газ, як, наприклад, у Самборі. Паралельно до цього йшов автокефальний розкол, який супроводжувався політизацією церковного життя, втягуванням віруючих у політичні конфлікти і провокацією цих конфліктів, що призводило до справжніх побоїщ, як це було в жовтні 1990 року в Софії Київській. Деякі політичні партії навіть рекомендували своїм місцевим організаціям створювати альтернативні православні громади, щоб викликати нові протистояння і розділення єдинокровного та єдиновірного народу. У самій Церкві негаразди були пов`язані, перш за все, із втратою довіри віруючих до священноначалія. Монастирі, єпархії виходили на політичні демонстрації, протестуючи проти його рішень. На ім`я Патріарха приходили тисячі заяв, звернень мало не з усіх єпархій України. Все це відбувалося на тлі руйнування величезної країни, жахливої економічної і соціальної кризи, тотального зубожіння народу, політичної конфронтації, яка в багатьох куточках колишнього Союзу – від Середньої Азії, Кавказу, Закавказзя до Прибалтики та Придністров`я – закінчувалася кровопролиттям і навіть війнами. Усі ці чинники потрібно було враховувати при прийнятті рішень.

Які завдання Ви вважали першочерговими?

Необхідно було відновити канонічний порядок в управлінні Церквою, соборно обговорити проблеми, визначити напрями їх вирішення. Тому після Харкова було проведено Собор у Києві, де представники всіх єпархій і монастирів не лише підтримали та підтвердили законність рішень Харківського Собору, але й виклали свою точку зору на ситуацію, що склалася і в Церкві, і в державі. Важливо було остудити гарячі голови, стримати енергію, породжену несправедливостями й образами, яких зазнали люди.

Але ж і тоді, й у подальші роки деякі дорікали Вам тим, що Ви не використали ту величезну довіру, яку виявили Вам кияни. Адже жоден столичний монастир, жодна парафія не підтримали Філарета. Навіть із кафедрального Володимирського собору до вас перейшли священики, хор. Філарету довелося наймати бойовиків УНА-УНСО, котрі, забарикадувавшись у соборі і в будинку Митрополії, утримували їх. Можна було б його, як бур`ян, вирвати відразу і з коренем, що позбавило б багатьох проблем?

Якби ми пішли силовим шляхом, то чим би відрізнялися від наших, так би мовити, опонентів? Ми нагадали тоді всім, що «Бог не в силі, а в правді», і повинні були засвідчити це вчинками і рішеннями. Так учить нас Свята Церква. Навіть коли в 1992-1993 роках наші єпархії накрила нова хвиля насильства, штурмували наші єпархіальні управління, захоплювали кафедральні собори і десятки храмів на Рівненщині та Волині, ніколи православні не відповідали насильством на насильство. Думаю, Православна церква була тим стримуючим чинником, котрий допоміг уберегти Україну від югославського варіанта, цілком реального за тих обставин.

А чому все-таки влада так неадекватно відреагувала на рішення Харківского Собору, організувавши справжнє гоніння на УПЦ, її цькування в ЗМІ?

Вважаю, причина в сімдесятирічній традиції. До керівництва державою в незалежній Україні прийшли люди, які довгі роки курирували атеїстичну роботу. Вони не могли допустити, щоб Церква була вільною, робила щось усупереч волі влади, командно-адміністративній системі. Тому, незважаючи на вже прийнятий демократичний Закон «Про свободу совісті і релігійні організації», влада продовжувала діяти по-старому: прагнула «ламати через коліно». Це було своєрідне показове покарання. При цьому ми перебували ще й в інформаційній блокаді. Вперше мені надали кілька хвилин телеефіру на державному каналі через півроку, на Різдво, за умови, що я лише привітаю віруючих зі святом.

У Церкви відібрали резиденцію Предстоятеля, кафедральний собор, усі фінанси, розрахункові рахунки, документацію. Пам`ятається, що єдиним Вашим автотранспортом був старий «Москвич» когось із парафіян.

Наші гонителі вважали, що, позбавивши нас фінансів, створивши великі труднощі в управлінні Церквою, в життєдіяльності наших єпархій і парафій, захоплюючи храми в областях, шантажуючи захопленням Лаври тощо, змусять церкву повернутися до тієї системи відносин, яка була під час тоталітарного режиму. Але Церква тримається не завдяки прихильності влади, а Словом Божим. Нам допомагало світове Православ`я: мало не всі Предстоятелі Помісних Православних Церков надсилали звернення до Президента із закликом припинити свавілля щодо канонічної Православної Церкви України. У нас була величезна підтримка народу, в середньому щорічно наша Церква збільшувалася на п`ятсот парафій. З Божою допомогою ми не тільки вистояли, але й зміцніли.

Ваше Блаженство, але ж Вам влада теж неодноразово пропонувала стати «патріархом»?

Так. Приїжджали високі урядовці, говорили, що в такому разі для нас будуть створені найсприятливіші умови, буде повернена експропрійована церковна власність і т. д. Я відповідав їм: вам мало двох самозванних патріархів, потрібен третій, вам мало двох розколів, потрібно п`ятнадцять? Українська Православна Церква об`єднує більшість православних віруючих країни, домінує в 22 із 25 регіонів. Її єдність із Руською Православною Церквою зумовлена тисячолітньою історією, і, розірвавши цю єдність, ми розірвемо й Україну.

А чому всі наші президенти так були стурбовані статусом УПЦ, автономна вона чи автокефальна?

Це справді парадокс. Здавалося б, якщо ви так турбуєтеся про Православну Церкву, то зробіть для неї хоча б те, що зробили наші сусіди в Польщі, Румунії, Білорусі, Росії, Молдові, – поверніть статус юридичної особи, поверніть експропрійовану атеїстичним режимом власність, дозвольте релігійну освіту дітей, хоча б на рівні факультативу, прийміть законодавчі акти, що дозволяють добродійну і соціальну роботу Церкви. Але ж нічого цього не зроблено. Навпаки, всі спроби в цьому напрямі наражаються на всілякі перешкоди. Всі ладні давати Церкві завдання з національного, духовного, культурного відродження, для отримання автокефального статусу, а ось зробити зусилля для створення правових умов нормального цивілізованого функціонування громад, єпархій, Церкви, її структур – руки не доходять. Хоча на приватному рівні перші особи держави, міністри, депутати, керівники відомств, регіонів, судді, прокурори чимало зробили для Церкви. У нас склалася благочестива традиція, згідно з якою люди, які досягли своїми трудами, талантами високого положення в державі, суспільстві бізнесі, прагнуть збудувати або відродити православний храм на своїй малій батьківщині – в рідному селі, місті, регіоні. Не залишають вони свого опікунства і після закінчення будівництва. Це істотна підтримка Церкви. Щороку декілька сот чоловік з усіх регіонів України з рук предстоятеля одержують церковні нагороди за храмобудівництво, добродійність і справи милосердя.

Сьогодні знову розгорнулися дискусії щодо національної ідеї, вони йдуть і на телебаченні, й у пресі. Кажуть, що навіть Конституція і бюджет країни повинні відображати цю ідею. Як ставиться до цього Церква?

Свого часу Володимир Соловйов сказав: «Національна ідея – це не те, що думає про себе народ у часі, а те, що думає про нього Бог у вічності». За часів запорожців, як вважав історик М. Грушевський, нашою національною ідеєю було Православ`я. Його ми сповідали, захищали і свідчили про нього світу. Харківський Собор, звільнивши Церкву від грубого втручання держави в її справи, духовно об`єднав і Схід, і Захід, і Північ, і Південь.

 

Церковна газета, №12 (188), травень 2007 р.

Схожі публікації