Митрополит Володимир: «Період розколу – період випробувань»

Про актуальні питання, які хвилюють церковне середовище, розмірковує Предстоятель УПЦ митрополит Володимир в інтерв`ю від 1997 року, зміст якого відповідає й сьогоденню. Що змінилося у позиції УПЦ? Як мають формуватися відносини з державою? Ці та інші питання розкриває спочилий предстоятель УПЦ.

Митрополит Володимир: «Період розколу – період випробувань»

Владико, ви колись сказали, що все, що служить єдності, – служить Богові. Але єдність поки що є проблематичною. Чому?

Поняття єдності – поняття складне й дуже важливе, бо без єдності немає гармонії в самій людині. А немає гармонії в окремій особі, то нема її і в родині, а в суспільстві – й поготів. За нинішнього поділу, особливо в Православ`ї України, поняття єдності ще важче сприймається і важче створюється. Розділилося, на жаль, Православ`я – єдине у віровченні від апостольських часів, у традиціях – з часів Андрія Первозванного і князя Володимира. Важкі часи настали для Православ`я України. З Української Православної Церкви вийшли люди й заснували Автокефальну церкву, а потім – і Київський Патріархат. Між трьома гілками немає сьогодні ані взаєморозуміння, ані спілкування. Щоправда, певне порозуміння існує між УПЦ і УАПЦ. Деякий час навіть йшов діалог, проводились співбесіди. Тепер, на жаль, цього немає, бо Автокефальна церква розділилася між собою. З так званим Київським Патріархатом відносини складніші, хоча три роки тому ми практикували зустрічі й на рівні мирян, і на рівні єпископату. Але в кінцевому підсумку нічого це спілкування не дало.

Навпаки – нас ще раз облили брудом, сказавши, що ми схиблені, зациклені на канонах. Але тут є ще одна істотна перешкода – особа Михайла Денисенка, який вийшов з нашої Церкви, а тепер дуже ворожо до нас ставиться. За антиканонічні дії і особисту поведінку його було позбавлено священного сану Руською Православною Церквою. Денисенко заперечує це рішення, вважаючи його незаконним. Мовляв, постраждав він виключно як національний герой за національну ідею. Але поміркуймо логічно: якщо він був у Руській Православній Церкві, яка дала йому всі церковні сани, то це добре, і він це визнає і не випускає з рук. Коли ж та сама Церква по заслузі відняла сан, він розцінює це як беззаконні дії. Виходячи з того, що сталося, ми можемо мати якісь справи з духовенством КП, але не з цією людиною, якому Церква вже давно все сказала, а він продовжує свою розкольницьку діяльність, завдаючи шкоди Церкві й Православ`ю.

Сьогодні ведеться шалена пропаганда проти Української Православної Церкви. Про що і з ким можна говорити? Нас безапеляційно звинувачують в тому, що ми – «вороги України», «п`ята колона» тощо. Дійшли до того, що нас величають «сатанинським збіговиськом». Сам Денисенко докотився до того, що розповсюджує за своїм підписом листівки проти нашої Церкви. Це вже говорить про ненадійність і нервів, і становища. За мною як за Предстоятелем Української Православної Церкви стоять мільйони людей. Тому пропаганда проти нас – це пропаганда проти свого українського народу. Хто і яку мету переслідує – неважко здогадатись. Все це, природно, не може служити ні консолідації народу, ні, тим більше, наближенню бажаного взаєморозуміння між православними України.

І все ж, як складаються відносини з Москвою, з Алексієм?

За рік до того, як наша Україна стала незалежною, в 1990 році, соборним голосом Руської Православної Церкви Екзархат України було перейменовано в Українську Православну Церкву. Тоді ж їй Постановою Собору й було дано право самостійності і незалежності. Цю незалежність підтверджено грамотами Патріарха, потім листом Патріарха, де зазначено, що Московська Патріархія не буде мати ніяких майнових претензій – наступницею всього стає виключно Українська Православна Церква. Тож жодних звітів, жодних фінансових операцій з Московською Патріархією не існує. Церквою керує Священний Синод на чолі з предстоятелем Митрополитом Київським і всієї України. Ми самі ставимо єпископів і вирішуємо всі церковні питання самостійно. Зв`язок з Руською Православною Церквою, зокрема, із Святішим Патріархом Алексієм, полягає в тому, що ми поминаємо його за богослужінням. Це церковне правило. І якщо Богу буде бажано й УПЦ стане колись Помісною Церквою, тоді ми поминатимемо всіх глав Православних Церков.

Скажіть, Владико, як увесь цей негатив, що вихлюпнувся на УПЦ, впливає на свідомість мирян і священнослужителів? Чи не відбувається відтоку віруючих у Київський Патріархат?

Хвалити Бога, кількість віруючих у нашій Церкві тільки збільшується. Багатьох індиферентних ця пропаганда наводить на роздуми. Ворог не воює проти будь-чого – це думка святих отців.

Тобто кількісно УПЦ переважає?

Київський патріархат має близько 1300 парафій, Автокефальна Церква – близько 1200, Українська Православна Церква – понад 7000 парафій.

Зрозуміло, ми несемо відповідальність перед мільйонами мирян і священнослужителями. Пропаганда, яку ведуть проти нас, у тому числі й державні засоби масової інформації, сіє ворожнечу між єдинокровними людьми – громадянами України.

Судячи з висновків засобів масової інформації, й сьогодні існує штучно створена інформаційна блокада Української Православної Церкви. Чим це викликано? Невже всі журналісти – прихильники Київського патріархату?

Ви праві, інформаційна блокада супроводжувала нас усі ці роки. Часом, щоправда, вона слабшала. Але сьогодні…Ось такий приклад. Ми направляємо прес-реліз в усі редакції, на радіо, телебачення. Але на наші повідомлення про життя Української Православної Церкви ніхто не реагує. І так щоразу – повне мовчання. У нас важко з інформаційним простором, я вважаю, не лише з вини простих журналістів.

Церква й держава. Які між ними мають бути відносини? До речі, днями призначено нового голову Держкомітету у справах релігій. Його кандидатуру, наскільки нам відомо, було неоднозначно сприйнято в церковних колах. Чи має значення думка конфесій, кого призначати на цей державний пост?

У призначеннях Церква участі не бере, консультацій з нами теж не проводять. Були сумні часи в історії цього державного інституту – Комітету у справах релігій. З нинішнім головою ми ще не працювали. Але якщо велінням долі ми займаємо відповідні посади і несемо відповідальність за покладену на нас справу, нам необхідно знаходити спільну мову. Я сподіваюся на нормальну й корисну співпрацю.

Що до глобальнішого питання – про відносини між Церквою й Державою, я спробую відповісти так. У кожній цивілізованій державі, в тому числі й у нас, в Україні, відносини ці будуються згідно з відповідними державними законами про релігійні організації і, головним чином, Конституцією. На цьому й мають грунтуватися відносини. За нашою Конституцією, держава зобов`язана однаково ставитись до всіх конфесій, які сьогодні існують в Україні і зареєстровані у встановленому порядку. Конфесії повинні користуватись рівними правами й можливостями і нести однакові обов`язки – перед Богом, перед своїм народом, перед своєю державою.

А чи доводилося вам особисто звертатись до державних мужів за допомогою? І якою була на ці прохання реакція? Колись, пам`ятаю, Президент Кравчук обіцяв УПЦ приміщенн. Він виконав свою обіцянку?

Ні, на превеликий жаль…Усі п`ять років ми просимо, але поки що безрезультатно. Одержали за ці роки маленький корпус у Нижній Лаврі, де зараз розташована частина Духовної Академії. Це питання все ще в стадії вирішення. Була маса комісій, висновків, протоколів. А віз і нині там. Між тим, побутові умови не відповідають ніяким нормам. У нас в одному місці – й монастир, духовна семінарія й академія, парафіяльна школа, спілка православних братств тощо.

(«Регіон», №5, 8 лютого 1997 р.)

Share on print
Share on email
Share on odnoklassniki
Share on twitter
Share on whatsapp
Share on telegram
Share on facebook
Підписуйтесь на наші соцмережі TelegramFacebook

Читайте також

Недавні записи

#УПЦ #УПЦ КП
Запропонувати новину
Scroll Up