Про актуальні питання, які хвилюють церковне середовище, розмірковує Предстоятель УПЦ митрополит Володимир в інтерв`ю від 1997 року, зміст якого відповідає й сьогоденню. Що змінилося у позиції УПЦ? Як мають формуватися відносини з державою? Ці та інші питання розкриває спочилий предстоятель УПЦ.

Митрополит Володимир: «Період розколу – період випробувань»

Владико, ви колись сказали, що все, що служить єдності, – служить Богові. Але єдність поки що є проблематичною. Чому?

Поняття єдності – поняття складне й дуже важливе, бо без єдності немає гармонії в самій людині. А немає гармонії в окремій особі, то нема її і в родині, а в суспільстві – й поготів. За нинішнього поділу, особливо в Православ`ї України, поняття єдності ще важче сприймається і важче створюється. Розділилося, на жаль, Православ`я – єдине у віровченні від апостольських часів, у традиціях – з часів Андрія Первозванного і князя Володимира. Важкі часи настали для Православ`я України. З Української Православної Церкви вийшли люди й заснували Автокефальну церкву, а потім – і Київський Патріархат. Між трьома гілками немає сьогодні ані взаєморозуміння, ані спілкування. Щоправда, певне порозуміння існує між УПЦ і УАПЦ. Деякий час навіть йшов діалог, проводились співбесіди. Тепер, на жаль, цього немає, бо Автокефальна церква розділилася між собою. З так званим Київським Патріархатом відносини складніші, хоча три роки тому ми практикували зустрічі й на рівні мирян, і на рівні єпископату. Але в кінцевому підсумку нічого це спілкування не дало.

Навпаки – нас ще раз облили брудом, сказавши, що ми схиблені, зациклені на канонах. Але тут є ще одна істотна перешкода – особа Михайла Денисенка, який вийшов з нашої Церкви, а тепер дуже ворожо до нас ставиться. За антиканонічні дії і особисту поведінку його було позбавлено священного сану Руською Православною Церквою. Денисенко заперечує це рішення, вважаючи його незаконним. Мовляв, постраждав він виключно як національний герой за національну ідею. Але поміркуймо логічно: якщо він був у Руській Православній Церкві, яка дала йому всі церковні сани, то це добре, і він це визнає і не випускає з рук. Коли ж та сама Церква по заслузі відняла сан, він розцінює це як беззаконні дії. Виходячи з того, що сталося, ми можемо мати якісь справи з духовенством КП, але не з цією людиною, якому Церква вже давно все сказала, а він продовжує свою розкольницьку діяльність, завдаючи шкоди Церкві й Православ`ю.

Сьогодні ведеться шалена пропаганда проти Української Православної Церкви. Про що і з ким можна говорити? Нас безапеляційно звинувачують в тому, що ми – «вороги України», «п`ята колона» тощо. Дійшли до того, що нас величають «сатанинським збіговиськом». Сам Денисенко докотився до того, що розповсюджує за своїм підписом листівки проти нашої Церкви. Це вже говорить про ненадійність і нервів, і становища. За мною як за Предстоятелем Української Православної Церкви стоять мільйони людей. Тому пропаганда проти нас – це пропаганда проти свого українського народу. Хто і яку мету переслідує – неважко здогадатись. Все це, природно, не може служити ні консолідації народу, ні, тим більше, наближенню бажаного взаєморозуміння між православними України.

І все ж, як складаються відносини з Москвою, з Алексієм?

За рік до того, як наша Україна стала незалежною, в 1990 році, соборним голосом Руської Православної Церкви Екзархат України було перейменовано в Українську Православну Церкву. Тоді ж їй Постановою Собору й було дано право самостійності і незалежності. Цю незалежність підтверджено грамотами Патріарха, потім листом Патріарха, де зазначено, що Московська Патріархія не буде мати ніяких майнових претензій – наступницею всього стає виключно Українська Православна Церква. Тож жодних звітів, жодних фінансових операцій з Московською Патріархією не існує. Церквою керує Священний Синод на чолі з предстоятелем Митрополитом Київським і всієї України. Ми самі ставимо єпископів і вирішуємо всі церковні питання самостійно. Зв`язок з Руською Православною Церквою, зокрема, із Святішим Патріархом Алексієм, полягає в тому, що ми поминаємо його за богослужінням. Це церковне правило. І якщо Богу буде бажано й УПЦ стане колись Помісною Церквою, тоді ми поминатимемо всіх глав Православних Церков.

Скажіть, Владико, як увесь цей негатив, що вихлюпнувся на УПЦ, впливає на свідомість мирян і священнослужителів? Чи не відбувається відтоку віруючих у Київський Патріархат?

Хвалити Бога, кількість віруючих у нашій Церкві тільки збільшується. Багатьох індиферентних ця пропаганда наводить на роздуми. Ворог не воює проти будь-чого – це думка святих отців.

Тобто кількісно УПЦ переважає?

Київський патріархат має близько 1300 парафій, Автокефальна Церква – близько 1200, Українська Православна Церква – понад 7000 парафій.

Зрозуміло, ми несемо відповідальність перед мільйонами мирян і священнослужителями. Пропаганда, яку ведуть проти нас, у тому числі й державні засоби масової інформації, сіє ворожнечу між єдинокровними людьми – громадянами України.

Судячи з висновків засобів масової інформації, й сьогодні існує штучно створена інформаційна блокада Української Православної Церкви. Чим це викликано? Невже всі журналісти – прихильники Київського патріархату?

Ви праві, інформаційна блокада супроводжувала нас усі ці роки. Часом, щоправда, вона слабшала. Але сьогодні…Ось такий приклад. Ми направляємо прес-реліз в усі редакції, на радіо, телебачення. Але на наші повідомлення про життя Української Православної Церкви ніхто не реагує. І так щоразу – повне мовчання. У нас важко з інформаційним простором, я вважаю, не лише з вини простих журналістів.

Церква й держава. Які між ними мають бути відносини? До речі, днями призначено нового голову Держкомітету у справах релігій. Його кандидатуру, наскільки нам відомо, було неоднозначно сприйнято в церковних колах. Чи має значення думка конфесій, кого призначати на цей державний пост?

У призначеннях Церква участі не бере, консультацій з нами теж не проводять. Були сумні часи в історії цього державного інституту – Комітету у справах релігій. З нинішнім головою ми ще не працювали. Але якщо велінням долі ми займаємо відповідні посади і несемо відповідальність за покладену на нас справу, нам необхідно знаходити спільну мову. Я сподіваюся на нормальну й корисну співпрацю.

Що до глобальнішого питання – про відносини між Церквою й Державою, я спробую відповісти так. У кожній цивілізованій державі, в тому числі й у нас, в Україні, відносини ці будуються згідно з відповідними державними законами про релігійні організації і, головним чином, Конституцією. На цьому й мають грунтуватися відносини. За нашою Конституцією, держава зобов`язана однаково ставитись до всіх конфесій, які сьогодні існують в Україні і зареєстровані у встановленому порядку. Конфесії повинні користуватись рівними правами й можливостями і нести однакові обов`язки – перед Богом, перед своїм народом, перед своєю державою.

А чи доводилося вам особисто звертатись до державних мужів за допомогою? І якою була на ці прохання реакція? Колись, пам`ятаю, Президент Кравчук обіцяв УПЦ приміщенн. Він виконав свою обіцянку?

Ні, на превеликий жаль…Усі п`ять років ми просимо, але поки що безрезультатно. Одержали за ці роки маленький корпус у Нижній Лаврі, де зараз розташована частина Духовної Академії. Це питання все ще в стадії вирішення. Була маса комісій, висновків, протоколів. А віз і нині там. Між тим, побутові умови не відповідають ніяким нормам. У нас в одному місці – й монастир, духовна семінарія й академія, парафіяльна школа, спілка православних братств тощо.

(«Регіон», №5, 8 лютого 1997 р.)