Північноамериканська митрополія після Російської революції (частина перша)

Громадянська війна в Росії, яка переросла в більшовицькі гоніння на Церкву, не могла не позначитися на ситуації в Північноамериканської митрополії Руської Церкви. Першою значимою проблемою стала неможливість прийняття кадрових та організаційних рішень. Зв’язок з Московським Патріархом Тихоном часом був утруднений, а часто просто неможливий через арешти Патріарха.

Другий складністю стали відносини з іншими Помісними Церквами, які, одна за одною, відкривали свої парафії і єпархії на території Митрополії.

Не спрощував ситуацію і поділ в самій Руській Церкві, з єпископів і священиків якої, котрі емігрували, була сформована Руська Православна Церква за кордоном (РПЦЗ), яка незабаром розірвала адміністративні зв’язки з Московською Патріархією. РПЦЗ спробувала взяти на себе кермо управління в Північноамериканської митрополії, що призвело до принципових розбіжностей. Звільнений з ув’язнення Патріарх Тихон, під тиском більшовиків, змушений був вимагати від керівництва Північноамериканської митрополії відмови від критики Радянської влади, так як це ставило РПЦ під ще більший удар. Єпископи і священики, які перебували всередині СРСР та вирішили не кидати свою паству, не могли собі дозволити тієї свободи слів і дій, як їхні закордонні побратими.

В результаті Детройтський собор у березні 1924 року проголосив «тимчасове самоврядування» Митрополії, допоки не відбудеться нормалізація її відносин з Матір’ю-Церквою і не буде скликаний новий Собор РПЦ. Подібний статус-кво зберігався до приїзду в 1933 році в США представника РПЦ архієпископа Веніаміна (Федченкова), завданням якого було отримання від глави Митрополії митрополита Платона підписки про недопущення надалі антирадянських висловлювань з боку духовенства. Різкі висловлювання на адресу Радянської влади американського духовенства були приводом для нових гонінь на РПЦ в Росії. У свою чергу, американське духовенство вважало справою своєї совісті свідчити світові про страшні гоніння на Церкву в СРСР. Дане питання неминуче повинен був завести в глухий кут переговори між митрополією і Патріархією. В результаті архієпископу Веніаміну довелося повернутися в Москву без розписки митрополита Платона, отримавши його однозначну відмову.

Московська Патріархія опинилась у складному стані, при котрому бездіяльність, як і співпраця з Північноамериканською митрополією, могла призвести до нових арештів та розстрілів духовенства та єпископату.

У підсумку 16 серпня 1933 року заступник патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія і Тимчасовий синод РПЦ ухвалили передати митрополита Платона суду архієреїв із забороною у священнослужінні надалі до каяття або до церковно-судового про нього рішення. При цьому парафії, згідні прийняти правила возз’єднання Патріархії, були приєднані до неї на правах екзархату.

Зважаючи на ці обставини, новий глава Північноамериканської митрополії митрополит Феофіл (Пашковський) в 1935 році погодився прийняти владу Архієрейського синоду РПЦЗ, зберігаючи за собою внутрішню автономію. До кінця тридцятих років Північноамериканська митрополія налічувала 8 єпархій, 330 парафій, близько 400 тисяч віруючих.

Лабарум. Сим победиши

«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».

Share on print
Share on email
Share on odnoklassniki
Share on twitter
Share on whatsapp
Share on telegram
Share on facebook
Підписуйтесь на наші соцмережі TelegramFacebook

Читайте також

Недавні записи

Scroll Up