Згадки учасників Харківського Архієрейського Собору

Час читання: 7хв.

Харківський Собор 1992 року відіграв доленосну роль в історії Української Православної Церкви. На п’яту річницю Собору, його учасники прокоментували ситуацію, що склалася.

Згадки учасників Харківського Архієрейського Собору

Антоній, митрополит Чернігівський і Ніжинський:

«То є смертельний гріх – властолюбство. Бажання влади у людини переважає над усіма чеснотами, його вірою, почуттям правди і справедливості. Властолюбство ставить людину на шлях, який не веде до раю, а веде до пекла. На жаль, ця духовна хвороба була притаманна колишньому екзархові Філарету. Він плекав надію бути патріархом всієї Русі…

Коли ці сподівання не справдилися, велика образа на весь світ закипіла в його серці й почали складатися підступні плани про іншу дорогу – як стати патріархом в Україні…

На Собор у Харкові приїхали всі 20 архієреїв Української Православної Церкви (крім Якова Панчука) і одностайно проголосували за нового Предстоятеля УПЦ – митрополита Володимира…

Що приніс нам цей Собор? Він спас нашу Церкву. Спас від страшного розколу. Інакше Філарет потягнув би всіх за собою в те пекло…

Я хочу застерегти людей, які після безбожного запустіння повертаються до віри, до святої Церкви, щоб вони не потрапили у пастку розколу, не пішли в блуд цей…

Тому ми, пастирі, повинні бути істинними світильниками, що на горі стоять, а люди тоді пізнали б те світло і тримались би віри предків своїх».

Феодосій, митрополит Полтавський і Кременчуцький:

 «…Бувши забороненим у священнослужінні в 1992 році на Харківському Архієрейському Соборі, Філарет продовжував служити і навіть висвячувати для себе архієреїв – готував свої власні кадри.

Отак було покладено початок філаретівській секті, котру тепер чомусь він іменує Київським Патріархатом…

У свій час, виступаючи проти атеїстичної влади, я жертвував собою ради Церкви. Філарет же робить навпаки: він Церкву приносить у жертву своєму мізерному земному благополуччю. Він воліє хоч у пеклі, та все ж таки сидіти в патріаршому куколі. Якби я був на його місці, я взяв би лопату, пішов на Київську гору, викопав би там печеру, таку, яка була в святого Антонія, заліз би  в неї і плакав день і ніч, просячи у Бога прощення. Бо є чого плакати, адже гріх Філарета не рядовий, це – гріх вселенський.

Та Філарет не плаче, печери не копає і не кається. Сатанинська злоба, гордість, непомірне честолюбство засліпили його очі, і він уже нічого не бачить, окрім свого власного куколя і «ненависної Москви»…

Головною помилкою Філарета є те, що він в Ім`я Бога йде проти Бога. І шкода, що він сам цього не помічає.

Філарета за його гріхи, обман, клятвопорушення, озлоблення Архієрейський Собор позбавив священного сану, і він тепер уже простий мирянин, він сьогодні просто Михайло Денисенко. Він і його духовенство після цього акту прокляття не мають права висвячувати, хрестити, ховати померлих, причащати віруючих, бо всі ці дійства у них незаконні, безблагодатні та, більше того, – гріховні…».

Іларіон, архієпископ Херсонський і Таврійський (нині митрополит Донецький):

 «П`ять років тому, в квітні місяці, стало відомо, що в Харкові має відбутися зустріч архієреїв. Стояло питання про те, щоб ми Церкву не погубили, а відстоювали її в руслі святих канонів…

Я зібрав єпархіальну раду, і все духовенство вирішило, що я мушу їхати до Харкова. То було не лише моє особисте рішення, а голос моєї пастви, голос Церкви, і я це зрозумів…

Коли в Харкові зібралися вже всі архієреї України і розпочався Собор, Філарет проводив у Києві так звану Всеукраїнську нараду, на яку жоден архієрей не поїхав…

Слід зауважити, що ми тричі зверталися до Філарета з проханням приїхати і взяти участь у Соборі. Ми не хотіли, щоб він залишався поза межами Церкви. Але він відмовився, розуміючи, що як ми не поїхали до Києва, то не будемо підтримувати його протицерковні наміри…

Головував на Соборі владика Никодим, старший за хіротонією. Вибори нового Предстоятеля Церкви були на альтернативній основі. Кожний єпископ мав право запропонувати три кандидатури. На другому етапі з 18 голосів вже 16 були за митрополита Володимира (Сабодана). Владика Володимир якраз був у відрядженні у Фінлядії і нічого не знав. Ми звернулися до Патріарха з проханням, щоб він відпустив владику Володимира на рідну землю, бо того бажав український народ, того бажала вся повнота Церкви, на те було Боже благословення, воля Божа…

Коли ми обрали Блаженнішого Митрополита Володимира, ми всі відчули, що Церква врятована, що вона не сирота, що має свого Пастиря, що має свій форпост. Була якась духовна радість, схожа на ту, коли людина сповідається і після сповіді виходить очищеною. У мене і у всіх було таке почуття – очищення від скверни…

Харківський Собор має історичне значення. Він став тим оплотом, тією стіною, яка захистила Церкву від розколу. Те, що відкололося з Філаретом, то сухе, неживе гілля. Собор показав, що ми єдині, що не схибили проти канонів Вселенських Соборів, Правил святих отців, зберегли чистоту Православ`я, в якому є спасіння…

Ви знаєте, один єпископ сказав про Філарета так: «У нього диявол навчається кувати лихо роду людському». Тобто, ось яка підступність живе в цій людині і сьогодні. І не випадково його піддано анафемі…

До речі, ще жива мати Філарета, вона мешкає в селі моєї єпархії і ходить сповідатися до нашого священика. Тож розкол – це трагедія. Але з Божою поміччю його буде усунено. Я вірю в це».

Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський:

 «Собор проходив у важких умовах, тому що з Києва постійно дзвонили, з кабінету Президента Кравчука погрожували, і постійно нав`язувалась думка, що Собор не буде визнано дійсним, законним…

Мені ці умови були добре знайомі, оскільки я був депутатом Верховної Ради, брав участь у сесіях, навіть коли той самий Філарет мені це забороняв, і я добре бачив і відчував політичну розстановку сил, розумів, що Філарет спробує вивести в політичне русло, яке їй чуже за самою духовною природою…

З кабінета Кравчука відверто пропонували компромісне рішення: обрати владику Никодима, але в жодному разі не митрополита Володимира (Сабодана). І зовсім не тому, що він був на іншій кафедрі Православної Церкви, а тому,  що Філарет знав: авторитет цієї людини в православному світі – і не лише в Росії, а й в Європі, Америці – надзвичайно великий…

Коли зустрічали Митрополита Володимира на Київському вокзалі п`ять років тому, радість була як на Великдень. Люди співали: «Христос воскресе из мертвых», що свідчило про визнання народом свого пастиря, який не найманець, який, за євангельським словом, не тікає, побачивши вовка, не кидає череду, але захищає її і готовий за неї вмерти».      

Схожі публікації