Глибоке інтерв’ю митрополита Тамасоського й Оринійського Ісаї є дуже важливим з точки зору розуміння грецького ставлення до сьогоднішніх процесів в православному світі. І хотілося б звернути увагу не на ті моменти, які нам в РПЦ приємні – їх перелічили колеги зі «Східної Церкви» та інші православні ресурси. Хотілося б звернути увагу на акценти, які є нам чужими.
Перше: це спільний грецький пієтет перед Вселенським Патріархатом. Для нас, слов’ян, це всього лише почесна назва Константинопольського Патріархату (КП), першого в Диптиху, що мав колись в минулому особливе значення, але не більше того… Причини прості: ми майже 6 століть є незалежними від КП. Більш того – навіть у період нашої невизнаної автокефалії Патріархи Константинополя жили багато в чому на руські пожертвування. Тому більш вони залежали від нас, ніж ми від них. І так тривало до самої революції 1917-го.
Навіть до розриву після Флорентійської унії ми хоч і були в підпорядкуванні КП, але аж надто далеко він був від нас за мірками того часу…
Зовсім по-іншому виглядає КП в очах греків: з часів імператора Костянтина константинопольські єпископи були впливові у всій Церкві. Після арабського завоювання Церкви Єрусалима, Антіохії та Олександрії дивилися на Константинополь як на єдине джерело допомоги. Після його взяття турками Константинопольський Патріарх отримав виняткові права в Османській імперії, включаючи вплив на інші патріархати. Росія і Руська Церква активно брала участь в справах стародавніх Церков, але вона була далеко… А після 1917 р вона і зовсім була гнана. Трохи оговтавшись від гонінь лише в 1943 році, РПЦ сприймалася за кордоном як провідник геополітичного впливу СРСР, що після антихристиянських гонінь в ньому викликало обґрунтовані побоювання… А з 1948 року КП отримав підтримку в США, знову знаходячи якийсь вплив…
Вся проблема навіть не в тому, що фанаріоти створили за останні 100 років систему інтерпретацій кількох канонів Вселенських Соборів на свою користь. Ця інтерпретація в повній мірі так і не прийнята Помісними Церквами. Проблема в тому, що в історії існує практика першості КП в Візантійсько-османський період в силу політичних реалій. А в Церкві присутня точка зору, що православним є все, що мало місце в церковній історії і не було засудженим. Думка, що історичні прецеденти – це частина церковного Передання.
І ось тут досвід РПЦ та древніх Патріархатів є різним: в історичному досвіді РПЦ немає взаємин двох Церков в одній імперії.
Могло бути, але автокефалія Грузинської Церкви була ліквідована імперськими властями так само, як руське патріаршество. У візантійсько-османському досвіді багатьма століттями Помісні Церкви існували при домінанті над ними КП.
Звичайно, приналежність до церковного Передання і російського, і візантійського, і османського досвіду є вельми сумнівною. Ми намагаємося розділити власне церковний досвід від вимушеної взаємодії зі світом політики. Але суть проблеми в тому, що в богословської традиції грецьких Церков цей досвід вже прописаний, як церковний.
І це – труднощі нашого з ними взаєморозуміння.
Але є свої труднощі і у Фанару: в імперський період КП був більш стриманий в своїх домаганнях, ніж зараз. І не йшов настільки зухвало на попрання незалежності Церков і порушення апостольського наступництва.
Друге: в Церквах розуміють, що КП сьогодні – провідник американських інтересів. Але і РПЦ для багатьох – провідник російських інтересів, як переконують їх КП і Держдеп. Не випадково фанаріоти намагаються перехопити звинувачення в папізмі, направивши їх проти РПЦ.
Тому симпатії Помісних Церков будуть сьогодні на стороні, яка виступає з найбільш послідовною канонічною позицією, поважає їх незалежність, їх самих, а також значимий для них КП, але відкидає його надлишкові претензії і єресі.
«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».