Яку роль відіграє анафема Філарета для православного світу?

Зазвичай церковний термін «анафема» вважають своєрідним прокляттям, та це не відповідає дійсності. Насправді значення варто шукати в дисциплінарно-канонічній сфері церковного життя.

Церква Христова – це інституція, створена самим Господом Іісусом Христом. Відповідно і форма управління звершується згідно певних норм, котрі ми знаходимо в Божественному Одкровенні, а пізніше – в постановах соборів, правилах Святих Отців. Канони формувалися внаслідок своєрідного «запиту» громади, тобто Церква давала відповідь на ті чи інші питання, які турбували общину. Вони  могли бути прийнятними, або ж навпаки – різко засуджувалися і отримували прописну заборону. Саме таким чином сформувалася «Церковна конституція», яка дає відповідь на усі питання, котрі хвилюють громаду віруючих.

Варто зауважити, що ці канонічні норми є обов`язковими для усієї Церкви, як єдиного Божественного організму. Певний існуючий номінальний адміністративний поділ – не є свідченням чи причиною окремого управління. Адже канонічні постанови є обов`язковими як для 300 тисячної Польської Православної Церкви, так і для мільйонної Української Православної Церкви.

У 1997 році Руська Православна Церква відлучила, анафематствувала колишнього митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенка). Цьому рішенню передувала відома історія – колишній Предстоятель УПЦ самочинно проголосив про створення нової релігійної організації «Київський патріархат».

Розкольницькі дії Філарета продовжувалися і за межами України. У 1996 році він підтримав розкол у Болгарії, на чолі якого стояв альтернативний «патріарх» Пимен. Також підтримкою Філарета заручився Чорногорський «митрополит» Михаїл (Дедеїч), котрого Вселенський патріарх Варфоломій у 1997 році заборонив у служінні, на що «Київський патріархат» не зважив та й надалі продовжує з ним тісну співпрацю. 

Не забуваймо й про сам склад «Київського патріархату». Спочатку  він формувався з так званих перебіжчиків, котрих заборонила Руська Церква, на прикладі Іоасафа Шибаєва, Адріана Старини. У Греції відомим таким персонажем був Хризостом Бакомитрос з так званим Грецьким Екзархатом «Київського Патріархату», якого Елладська Православна Церква також засудила за розкольницькі дії.

Окрім того, часто трапляється так, що заборонені священики Української Православної Церкви замість того, аби принести покаяння та змінити свій спосіб життя, шукають виходу із ситуації у «Київському Патріархаті», де їх радо чекають. Звичайно це супроводжується лозунгами про «патріотичність», «любов до Батьківщини» та розмовами про громадянську позицію.

Характерним для «Київського Патріархату», як на зорі свого заснування, так особливо і сьогодні, є поняття етнофілетизму.  Такою так званою «любов’ю до своєї Батьківщини» , яка стоїть вище євангельських ідеалів, сіється розбрат і поділ серед віруючих на своїх та чужих. За таких умов ворожість стає «нормою» не лише серед прихильників , а й серед духовенства.

Тому зрозумілою була мотивація Архієрейський Собору 1997 році щодо монаха Філарета: «Освячений Архієрейський Собор змушений нині з сумом констатувати, що чернець Філарет не послухав зверненого до нього від імені Матері-Церкви заклику до покаяння і продовжував у міжсоборний період розкольницьку діяльність, яку він простяг за межі Руської Православної Церкви, сприяючи поглибленню розколу в братській Болгарській Православній Церкві і беручи до спілкування розкольників з інших Помісних Православних Церков; злочинно нехтуючи обґрунтованою забороною з боку законної церковної влади — позбавленням сану, він продовжував здійснювати святотатственні «богослужіння», в тому числі і блюзнірські лжехіротонії; не маючи священного сану, чернець Філарет, до спокуси багатьох, осмілився найменувати себе «патріархом Київським і всієї Русі-України», в той час як древню Київську кафедру правомірно займає канонічний Предстоятель Української Православної Церкви в сані митрополита; чернець Філарет не припинив зводити хулу на єпископат, духовенство та вірних чад Української Православної Церкви, яка перебуває в канонічному спілкуванні з Російською Православною Церквою та через неї з усією вселенською Православною Церквою, продовжуючи завдавати своїми злочинними діяннями шкоду Православ’ю на Україні». На цій підставі Собор прийняв рішення: «Якщо хто єпископ, або пресвітер, або диякон, праведно за явні провини позбавлений сану, насмілиться доторкнутись служіння, колись йому дорученого, такий зовсім буде відсічений від Церкви», а також 14-го правила Сардикійського Собору, 4-го правила Антіохійського Собору, 88-го правила святого Василія Великого, одноголосно визначає: Відлучити ченця Філарета (Михайла Антоновича Денисенка) від Церкви Христової. Нехай буде анафема перед усім народом».

Цілих п`ять років, з 1992 по 1997, Матір Церква закликала Філарета (Денисенка) до покаяння. Однак він на це не зважав, а навпаки ще з більшим поривом звершував свої розкольницькі та антицерковні дії. Усі Помісні Православні Церкви без винятку підтримали рішення, та всі вони вказували на давню аксіому «поза Церквою – немає спасіння».

Чи прислухаються прихильники «Київського патріархату» до братерських закликів, покаже час. Однак Церква, як любляча Мати, використовуючи дисциплінарні норми, вказує на гріховність певних дій. Такий «педагогічний» метод слугує прикладом для інших з одного боку та вказує на порядок, який має бути у Церкві, з іншого. Для тих, хто знаходиться поза спасительною огорожею, двері відкриті завжди. Та чи прислухаються вони голосу Церкви?  

Марк Авраменко

Share on print
Share on email
Share on odnoklassniki
Share on twitter
Share on whatsapp
Share on telegram
Share on facebook
Підписуйтесь на наші соцмережі TelegramFacebook

Читайте також

Недавні записи

#УПЦ #УПЦ КП
Запропонувати новину
Scroll Up