Сьогоднішні претензії Константинопольського Патріархату на виключне право окормлення православної діаспори у неправославних країнах («варварських землях») були вперше заявлені Константинопольським Патріархом Мелетієм у 1922-23 роках. До цього православний світ не знав таких нібито «древніх» претензій. Передумови до їхнього виникнення складались зовсім не століттями, а виникли за 15 років до того і були пов’язані з потужним зростанням емігрантів з Греції у США до 1908 р.
Під впливом цього фактору в Афінах і Константинополі виникло питання про окормлення співвітчизників, котрі виїхали за океан. На той час вже понад сто років в Америці діяла Руська Православна Греко-Кафолицька Церква у Північній Америці під юрисдикцією священноначалія від Церкви Руської.
В її складі були десятки тисяч прихожан, парафії на території всієї країни, що об’єднували православних росіян, українців, індіанців, алеутів, греків, арабів, сербів, болгар, албанців і т. д. У ній діяли свої освітні установи, монастир, були свої місіонерські видання.
Питання окормлення православних греків в Америці могло бути легко вирішене шляхом переговорів представників Церков і створення особливого грецького вікаріату чи іншого підрозділу в складі Церкви в Америці (така практика вже існувала). Але ні, натомість Константинополь вважає за краще просто не помічати існування в США Руської Церкви. І цим грубо зневажає численні церковні канони, які забороняють діяльність одних Помісних Церков на території інших, а також “змішання Церков”.
8 березня 1908 року Константинопольський Патріарх Іоаким III видав Томос про грецьке розсіяння, яким доручає окормлення грецьких емігрантів Елладській Церкви:
«Бо очевидно, що ані Свята Церква Еллади, будучи обдарована нашим Патріархатом статусом автокефалії в суворо визначених межах юрисдикції, ані будь-яка інша Церква або Патріархат, не може канонічно поширювати свій авторитет за межі своєї певної юрисдикції, за винятком нашого Апостольського і Патріаршого Вселенського Престолу; і це через даної йому привілеї присвячувати єпископів в варварських землях іже суть за певними межами церковних юрисдикцій, і через його старшинство в поширенні свого вищого піклування згаданим Церквам в чужих землях».
Так вперше стосовно Америці виникає апеляція до «права висвячувати єпископів у варварських землях». На якій підставі виникають такі претензії Константинополя, не ясно, як і не ясно, чому територія США, на якій на той момент більше ста років діє Російська Церква, визнана територією «за межами церковних юрисдикцій».
Але в будь-якому випадку, заявлені претензії явно відрізняються і від тих, що виникли пізніше в 1922 році, і від тих, що існують зараз. У 1908 році Константинополь не претендує ані на право переглядати сформовані кордони Церков, ані на монополію на окормлення православної діаспори всіх народів. Він претендує лише на вирішення питання своїх грецьких одноплемінників в діаспорі.
Насмілюсь припустити, що Патріарх Іоаким просто не знав, що можна чинити так, як пізніше вчинили його наступники Мелетій і Варфоломій …
Втім, вже факт «делегування» піклування над грецької діаспорою Елладській Церкві говорить про те, що в 1908 році на Фанарі вистачало інших справ і турбот: Константинопольський Патріарх ще був етнархом в Османській імперії, якому було політично підпорядковане все її православне населення, в його власної церковної юрисдикції ще були безліч власних прихожан і храмів, ніщо ще не віщувало стискання Патріархату, гордо самоназваного Вселенським, до розмірів невеликого благочиння…
Та й Елладській Церкви, що отримала нові повноваження, особливо не було діла до ввірених їй тепер американських парафій ще десять років, до 1918 року, і може бути, не було б і далі, якби не химерний хід історичних подій.
«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».