«Слава Богу за розкол?», або спроба осмислити те, що відбувається у православному світі

Час читання: 3хв.

Актуальна і тому не нова тема: колеги пишуть про тісні зв’язки Байдена з Константинопольським Патріархатом та наступні у зв’язку із цим зміни як в Америці, так і в Константинопольському Патріархаті. Останній набуде ще більшої підтримки у США та на світовій арені, але змушений буде піти на підтримку абортів, ЛГБТ та решти «досягнень сучасної цивілізації».

Напередодні ми писали про співслужіння фанаріотів з кришнаїтами, мормонами-феміністками, іудеями, мусульманами, ЛГБТ-активістами та рештою на честь інаугурації того ж Байдена.

А тепер давайте накладемо ці події на сплюндрування не просто церковних кордонів, а самого Таїнства хіротонії, самого апостольського наступництва Церкви, котрі були звершені Патріархом Варфоломієм у 2019 році виданням томосу українським самосвятам. І фактичне благословення насилля над прихожанами та священиками канонічної УПЦ, котре за цим слідувало…

Що ми бачимо? Ми бачимо щось абсолютно не християнське: аборти, содомію, єретичні омани, нехтування найважливішим для збереження благодаті Таїнством, насилля над стариками та жінками, злами храмів, побиття духовенства, кастети й арматуру, як інструмент визначення церковної юрисдикції…

Ми точно хочемо бути в такій Церкві? Якщо ні, то можливо, час допустити думку, що наш розкол із Фанаром попущений Богом не просто так?

Відпадіння від церковного древа гнилих гілок – не швидкий процес. Процес розділення нашої Церкви з римо-католиками тривав понад сто років. Процес розділення з Фанаром теж не буде швидким.

Чим глибшим є падіння Константинополя, при всій його скорботності, тим наочніше для Помісних Церков їхній вибір між Православ’ям та модернізмом у його оболонці, що приймає все більш не просто єретичні, а вже антихристиянські форми.

Розколи часто є «церквами» без єпископів. На прикладі Константинопольського Патріархату ми бачимо зворотний приклад: Церква без мирян. Порушений сто років тому турками організм перетворився на «голову професора Доуеля», котрому немає діла до всього церковного Тіла, а непокоїть лише властолюбство групи ієрархів.

Живий народ у Церкві – це серйозний фактор у її житті. Не лише містично. Прихильники розширених прав мирян вимагають у Церкві певної демократії, напряму забороненої 13 правилом Лаодикійського собору. Але разом з тим, Церкви немає без її вірян. І справа не лише у виборах. Ми знали, куди відносить мирян без єпископів, тепер бачимо, куди відносить Церкву без прихожан…

Нехай ліберали та «зілоти» скільки завгодно сварять Патріарха Кирила. Але при всіх будь-яких своїх людських помилках та недоліках він зробив важливу справу – припинив терпіти безчинство Константинополя. А могло бути як у 1996 році було в Естонії: розрив спілкування, а потім, через кілька місяців, компроміс у вигляді суміщення двох юрисдикцій на одній території.

За століття у православному світі майже не лишилось Церков, котрі не потерпали би від безчинства фанаріотів. Але дух традиції, як і раніше, примушував Церкви визнавати їхню першість честі. Своїм безчинством в Україні Фанар показав своє справжнє обличчя. Своїм виходом зі спілкування з ним РПЦ зірвала плани нової унії, котрі виношувались у Стамбулі та Римі. Судячи з тому, що відбувається сьогодні у США, унії не просто з РКЦ, а з чимсь ще набагато гіршим…

Лабарум. Сим победиши

«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».

Читайте також