Деякі факти з історії утворення “Київського патріархату”

Час читання: 4хв.

«Важливість дотримання канонів полягає в тому, що це волевиявлення всієї повноти Церкви, і спрямоване воно на її єдність, благоустрій і зростання…»

Митрополит Володимир (Сабодан)

«…Неканонічні це Українська Православна Церква Київського Патріархату, скорочено – УПЦ-КП, її звуть «філаретівською», за ім`ям  її творця і патріарха, і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), я буду називати її «галичанською», бо її парафії знаходяться в Галичині… Але в очах більшості людей, серед них «воцерковлених» (якщо тільки вони не належать до тієї чи іншої з неканонічних церков),  слово «неканонічна» означає  і, напевно, ще довго буде означати «неістинна», «неправильна» і взагалі погана, тут вже нічого не поробиш».

Леонід Кучма

(Україна – не Росія. М.,2003. С.463 – 464)

«Київський Патріархат» не є чимось самостійним, як більшість Помісних Православних Церков. Насправді, утворенню УПЦ КП передували доволі цікаві події, що доречніше буде назвати паразитизмом. Саме так, адже перед тим, як відокремитись у розкольницьку структуру, «філаретівці» нанесли шкоду цілісності УПЦ, після чого встигли навіть прихопити шматок від УАПЦ. Історія є не настільки давньою, аби про неї забути, тому варто пригадати деякі факти про заснування УПЦ КП.

   Усім відома інформація, що у свій час, митрополит Філарет (Денисенко) виконував обов`язки Місцеблюстителя патріаршого престолу після смерті патріарха Пімена (Ізвєкова). І, згідно неписаного закону, що діє у церковному середовищі, дуже часто місцеблюстителя обирають Предстоятелем Церкви. Але так не трапилось. У липні 1990 року Патріархом був обраний митрополит Олексій (Рідігер). І все б нічого, та людські амбіції зіграли свою роль. У серпні 1991 року, від тих, хто ще вчора так не думав, прозвучав відомий лозунг: «Незалежній державі – незалежна Церква». Саме ця мить стала відправною точкою утворення «Київського Патріархату».

    В 20 числах червня 1992 року відбулося утворення  УПЦ КП шляхом злиття частини УАПЦ із «філаретівцями». Швидше за все, цей крок був реалізований у рамках сценарію окремих політиків, оскільки представник УАПЦ в той час, Антоній (Масендич), заявляв: «Якби не тиск депутатів, а вони тоді ще були в авторитеті, ні я, ні єпископи ні на яке об`єднання з Філаретом не пішли б». Не всі і підписали цей сумнозвісний документ, зокрема єпископи УАПЦ: Тернопільський – Василь (Бондарчук), Львівський – Петро (Петрусь), Івано-Франківський – Андрій (Абрамчук). Двоє архієреїв – Антоній (Фіалко) та Миколай (Грох) – принесли покаяння і повернулися в лоно канонічної Української Православної Церкви. Та й сам Антоній (Масендич) не горів великим бажанням створювати якийсь «церковний» проект із Філаретом, проте ті ж чиновники наголошували йому: «Ви зобов`язані! Це розпорядження президента». Не пройшло і двох років, як Масендич відкликав свій підпис, назвавши цей собор не легітимним.  У 1995 році представники УАПЦ вийшли зі структури УПЦ КП. У той час навіть відбувалися переговори між УПЦ з представниками УАПЦ на чолі з Мефодієм (Кудряковим). Можна сказати, що з середини 90-х років УАПЦ діяла самостійно, відділившись повністю від Філарета.

    Нещодавно знову була спроба об`єднання УАПЦ і УПЦ КП. Але не вийшло. Чи то нова назва, чи «патріарші» амбіції Філарета, чи ще щось не дали змоги досягти консенсусу. Знову лунали звинувачення у розірванні переговорів, у непатріотизмі, зраді інтересам держави. Стиль розмови не міняється ще з 1992-го року.

   У 2001 році, з нагоди 950 річчя Свято-Успенської Києво-Печерської  Лаври, митрополит Болгарської Православної Церкви Нафанаїл (Калайджиєв) сказав наступні слова: «…розкол – це неправда, яка не може бути довгою. Розкольники мріють про визнання, але це неможливо. У них один шлях – повернення через покаяння в ту Церкву, яку заснував Христос». Це єдиноможлива формула для представників розколу, які відійшли.

Марк Авраменко

Схожі публікації