Про спроби утворення «української автокефалії» вже можна зняти комедійний блокбастер. Тому що без іронії неможливо спостерігати за тим, як чиновники різних рангів та статусів (серед яких бували й президенти у «відпустці» – Кравчук та Ющенко) раз-за-разом їздять про щось просити до Стамбулу.
От і нещодавній візит Прем`єр-міністра українського уряду Володимира Гройсмана до патріарха Варфоломія відбувся з подібною риторикою – «українці прагнуть до єдиної Церкви», «вдячні за підтримку єдності українського православ`я» – відзвітував очільник українського уряду. На що Вселенський Патріарх начебто зауважив: «Материнська церква Константинополя допоможе вам отримати таку об’єднану церкву. Ми можемо бути оптимістами щодо майбутнього…». Також Патріарх Варфоломій висловив свою підтримку українцям і заявив, що вважає українців не іноземцями, а «улюбленими духовними дітьми цієї Церкви-матері».
Та Володимир Борисович – то лише «один з». А до нього цю стежину топтали не менш важливі державні персони.
У березні 2016 року відбувся дводенний візит Петра Порошенка до Туреччини. В результаті зустрічі з Константинопольським Патріархом, Президент України говорив про обіцянки, надії та ілюзії: «безумовно ми говорили про єдину українську соборну Церкву, яку прагне і чекає український народ…». На що Варфоломій у звичній риториці видав лише дипломатичне: «наш обов`язок молитися за мир…».
В липні того ж року на Володимирській гірці з уст президента лунали «сподівання на Константинополь…це єдиний хто може врегулювати канонічний статус в українській церкві в структурі світового православ`я». До того ж він заявив, що автокефалія – «це історичний тренд, який не може оминути нашу державу».
Наступним «проходцем» на Фанар був Голова Верховної Ради Андрій Парубій, греко-католик за віросповіданням, що не завадило йому у листопаді минулого року мати аудієнцію у Всесвятійшого отця, після якої риторика заяв політика не відрізнялася від президенської: «певний пакет наших домовленостей ми узгодили, але не буду його озвучувати, щоб не перешкодили цьому шляху…ми знаємо як багато є противників і ворогів об`єднання українців в єдину Церкву…». Відповідь же предстоятеля Фанару теж не надто відрізнялася від попередньої: «…я благословляю Україну, український народ і ми вами захоплюємося…».
Свого часу митрополит Київський та всієї України Володимир пояснював роль Константинопольського патріархату в житті Київської митрополії: «Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що, фактично, з моменту свого створення Київська митрополія існувала як самокерований митрополичий округ…Упродовж семисот років (до 1686 року) Київська митрополія входила до складу Константинопольського Патріархату. Оскільки Русь знаходилася на значному географічному віддаленні від Константинополя, Київська митрополія, фактично, користувалася правом широкого самоврядування…Як видно з документів домонгольського періоду, призначення і висвячування місцевих єпископів, відкриття нових єпархій, збір церковної данини – усі ці справи вирішувалися на Русі без узгодження з Константинополем. За Константинопольським Патріархом зберігалося лише безумовне право постачання Київських митрополитів. У домонгольський період практично усі Київські митрополити були греками. Вони поставлялися у Візантії без узгодження їх кандидатур із Києвом, що нерідко викликало невдоволення київських князів. До того ж на Русь призначалися далеко не найвидатніші представники грецького єпископату. За перші 250 років існування Київської митрополії нам відомі імена двадцяти двох митрополитів-греків, які займали Київську кафедру. Проте помітний слід в історії Російської Церкви залишили не більше шести з них. А про деяких із них вітчизняні літописці прямо відгукувалися як про людей, що не мають ні вченості, ні дару слова…
Що ж до Константинопольських Патріархів, то за увесь 700-річний період перебування Київської митрополії в їх юрисдикції лише один патріарх – Ієремія ІІ Транос – відвідав територію України (це було в 1588-89 роках). Все це свідчить про те, що з самого початку свого історичного буття Київська митрополія існувала як самокерований церковний округ, і усі внутрішні питання церковного життя вирішувалися ієрархами на місці без узгодження з Патріархом…».(1)
Зважаючи на все вищезазначене, варто розуміти, що любов, про яку розповідає Константинопольський ієрарх, має радше номінальний характер. Адже прямого впливу на УПЦ він не має.
Згадуючи про передачу Київської митрополії у склад Московського патріархату 1654 року, якому деякі з релігієзнавців надають фінансового контексту, до нагоди прийдуться слова Михайла Антоновича Денисенка, відомішого як «патріарх Філарет»: «…після возз`єднання України з Росією в 1654 р. Москва почала вживати активних дій щодо церковного об`єднання Північної і Південно-Західної Русі. Церковна єдність необхідна була для зміцнення єдності державної. Православне населення України потребувало захисту своєї віри і гарантії громадянської свободи. Тому нижчі прошарки духовенства й миряни вітали дії Богдана Хмельницького…» (2). Відповідно логічним в цьому контексті було і церковне єднання.
Повернемося до реалій сьогодення. Якщо розібратися в уповноваженнях, то матимемо три чинника, що впливатимуть на становлення Єдиної Помісної Церкви в Україні, про яку мова йдеться вже не перший рік. Першою в списку з’являється Українська Православна Церква, котра є частиною Вселенського Православ’я. Другим чинником є кіріархальна Матір-Церква – Руська Православна Церква, – з якою УПЦ перебуває в молитовному та духовному зв`язку. Звісно є ще й третій чинник – представники «Київського патріархату», які, говорячи відверто, не мають ніякого відношення до Православної Церкви.
Так хто й кому має надавати будь-який статус? Адже ні об`єкт, ні суб`єкт даних канонічних норм, а це – УПЦ і РПЦ – взагалі не беруть участі в у цьому «каламбурі».
- Доповідь Митрополита Володимира (Сабодан) на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Духовна і світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи», 18 жовтня 2010 року в м. Київ
2.Православний вісник, лютий 1992 р., №2.