Розрізняти церковні канони та історичні обставини

Час читання: 4хв.

У своєму блозі позаштатний клірик РПЦ архімандрит Кирило (Говорун), відомий своїми зв’язками з Фанаром та розкольниками, публікує історичні приклади константинопольського папізму. В необізнаних читачів це створює враження, що архімандрит викриває Константинопольський Патріархат (КП). Насправді пан Говорун викриває РПЦ: його завдання довести, що ніякої нової екклезіології Фанару немає і не було, що т.зв. «східний папізм» завжди (чи дуже давно) був присутній у православній церковній традиції. Відповідно, звинувачення РПЦ (та УПЦ) на адресу Константинополя у створенні «нової екклезіології» не мають під собою підґрунтя.

Власне, Говорун не є оригінальним. Аналогічні обґрунтування привілеїв Фанару наводять фанарофіли вже біля ста років. Наводяться лише історичні приклади, котрі підкреслюють прояви влади КП над іншими Церквами, винесення судових рішень у КП у спірних питаннях інших Церков тощо. Стверджується, що це доводить сучасне (з 20-х років ХХ століття) константинопольське трактування 9, 17, 28 правил IV Вселенського Собору та, як наслідок, що КП має не просто першість по честі, але владу та право вищого суду у Вселенській Церкві.

При цьому ігнорується все, що протирічить цій думці: тлумачення каноністів XII-XVIII століть, соборні постановлення Церкви, історичні прикладу, у котрих інші Церкви судили Константинопольських Патріархів…

Всі приклади, котрі наводяться фанарофілами, поділяються на три категорії:

В першій нам намагаються представити приватні прояви амбіцій окремих осіб у якості загальноцерковної норми.

У другій нас вперто занурюють зовсім не у питання церковного канонічного права, а в історичну реальність Візантії та Османської імперії, наводячи приклади та прецеденти, засновані на імперському праві вже не існуючих держав. Деякі з апологетів профанарських інтерпретацій (наприклад, протопресвітер Олександр Шмеман пропонували вважати історичну імперську спадщину частиною саме церковної традиції. Але при цьому не наводять обґрунтувань для цього. Більше того, візантійська та османська традиція чомусь підходять для імплантації у церковну спадщину, а от рання християнська, чи російська, чи радянська, або кемалістська – вже ні. При аналізі церковного досвіду фанарофіли, на жаль, зайняті не пошуком правильної відповіді, а пошуком аргументів під заздалегідь обрану відповідь, проявляючи очевидні подвійні стандарти.

У третій категорії нам наводять цілком реальні обставини, у котрих Помісні Церкви апелювали у спірних питаннях до Константинополя (а до цього, у перші століття, до Рима) у пошуках остаточного суду. Однак при цьому забувається, що, як вказано в Окружному посланні Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви до всіх Православних християн 1848 р., випадки ці були засновані виключно на згоді сторін або застосовувались у випадках впадання Патріархів у єресі. Причому подібні суди мали місце не лише у Константинополі, але й в інших місцях, де збирались представники Церков, для суду над Константинопольськими Патріархами.

Дозволимо собі знову процитувати це Послання, підписане не лише всіма східними Патріархами, але й Синодами Церков, включно з Константинопольською:

«Патріархи Олександрії, Антіохії та Єрусалиму, у випадку справ незвичайних і заплутаних, пишуть до патріарха Константинополя тому, що це місто є столиця самодержців і притому має перевагу, надану Соборами. Якщо братським сприянням виправиться те, що потребує виправлення, – то й добре; якщо ж ні, то справа передається уряду по тому, що належить. Але це братське сприяння у Християнські Вірі не буває що до свободи Церков Божих…

Так судили і осудили Собором Отці наші й Онорія, Папу Римського, і Діоскора, Папу Олександрійського, і Македонія, і Несторія, Патріархів Константинопольських, і Петра Кнафея, Патріарха Антіохійського, і решту. Бо, за свідченням Писання, навіть мерзость запустіння була на місце святе (Дан.9,27 и Мф.24,15), то чому новизни та єресь не можуть бути на престолі святому?».

Лабарум. Сим победиши

«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».

 

Схожі публікації