Нині «ієрарх» розкольницької «ПЦУ», створеної на 95% з єпископату т.зв. «УАПЦ» та «УПЦ КП», колишній митрополит Української Православної Церкви, заборонений нині в служінні, кандидат богослов’я Олександр Драбинко писав, що будучи дияконом, у своїй роботі «Чому розкольницькі угрупування в Україні називають неканонічними» про своїх майбутніх собратів по новому розколу:
«Важливішим актом постановлення на священні ступені для священнослужителів є хіротонія (рукоположення). Для того, щоб хіротонія була дійсною та законною, необхідно дотримуватись низки умов, котрі стосуються як тих, кого рукополагають, так і тих, хто звершує хіротонію, а також самого звершення Таїнства.
Право звершення хіротонії належить виключно єпископам як наступникам апостолів. Про це йдеться вже у 1-му Апостольському правилі: «Єпископа нехай поставляють два або три єпископи». Це правило було порушене Боднарчуком двічі. По-перше, на час звершення ним єпископських «хіротоній» він вже не був єпископом, оскільки на підставі наявних гріхів був позбавлений сану. По-друге, навіть якщо залишити у стороні те, що його «священнодії» були блюзнірством, то в безблагодатності породженої ним «ієрархії» УАПЦ все одно немає жодного сумніву, оскільки другим «єпископом», з котрим Боднарчук «рукоположив» свого брата Івана (Василя), Андрія Абрамчука, Данила Ковальчука, Миколу Гроха, Романа Балащука і майбутнього «патріарха» УПЦ КП Володимира Романюка, був аферист Віктор (Вікентій) Чекалін – позбавлений сану за грубі порушення канонічних норм тульський диякон, котрий видавав себе за архієрея. (На сьогоднішній день остання звістка про нього: Чекалін прийняв буддизм та розшукується Інтерполом.)
Іншою умовою дійсності хіротонії зі сторони особи, котра звершує її, є її перебування у церковній владі. Оскільки Боднарчук був поза штатом, то його дії є недійсними згідно з 13-м правилом Анкірського Собору, 10-м правилом Антіохійського та 14-м правилом VII Вселенського Соборів, котрі їх забороняють та засуджують. Архієрей має право звершувати хіротонію лише над особами, котрі перебувають у юрисдикції його єпархії, про що кажуть 15-те правило Сардикійського та 9-те й 10-те правила Карфагенського Соборів. Боднарчук крім того, що не мав своєї єпархії, ще й звершував свої дії у межах іншої, грубо порушуючи 35-те Апостольське правило: «Єпископ нехай не насмілюється творити рукоположення поза своєю єпархією у селах та містах, йому не підпорядкованих. Якщо ж він буде викритий як такий, що звершив це без згоди того, у чийому підпорядкуванні перебувають ці міста та села (тоді Львівською єпархією керував єп. Іриней (Середній), котрий нині керує Дніпропетровською єпархією, котрий, звісно же, жодного дозволу Боднарчуку не давав), нехай буде вивержений і він, і ті, що поставлені від нього». Про це ж йдеться у 2-му правилі ІІ Вселенського Собору, 13-му та 14-му правилах Антіохійського Собору.
Таким чином, станом на 25-26 червня 1992 (дата проведення т.зв. Об’єднавчого Собору) УАПЦ не мала загальноприйнятої у Православній Церкві ієрархічної структури. У ній не було єпископату, а відтак, і Церквою, тим більше Православною, її назвати не можна.
Показав цей факт і сам Філарет (Денисенко), котрий 26 червня відмовляється співслужити у Свято-Софійському соборі з тими, хто його прийняв. Філарет знав, що «єпископат» УАПЦ, до складу котрого увійшов, є не лише неканонічним та безблагодатним, а не є єпископатом взагалі. Розуміли це й УАПЦ-шні «архієреї». Безумовним і документально на відеоплівку завіреним фактом лишається те, що Філарет переконав «митрополита» Антонія (Масендича) та «архієпископа» Володимира (Романюка) таємно перерукоположитись у нього самого. У серпні 1992 він з монахом Яковом (Панчуком), котрий до ухилення в розкол був єпископом Почаївським, вікарієм Київської Митрополії, у своїй домовій церкві «перерукоположив» Антонія з «митрополита» на «митрополита», а Володимира з «архієпископа» на «архієпископа», чим поклав початок псевдоієрархії «Київського Патріархату».
«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».