У контексті зростаючої агресивної та антиканонічної політики Константинопольського патріархату раніше озвучена теза про те, що Фанар планує створити у США підконтрольну собі помісну (не плутати з автокефальною) Церкву, котра би об’єднала існуючі в країні юрисдикції, базується на наступному:
- Архієпископ Елпідофор (Ламбрініадіс) невдовзі після свого призначення главою Архієпископії в одному з інтерв’ю восени 2019 р. заявив, що «ми мусимо розвивати православ’я у США з позицій того, що ми не є більше діаспорою. Нам треба ставати помісною американською православною церквою». У подібному напрямку вже в 2020 р. висловлювався Джордж Демакопулос, глава Центру досліджень православного християнства Фордемського університету (США) та один з найбільш публічно активних представників грецької православної діаспори США. Причому акцент ставився на тому, що об’єднана помісна Церква повинна обов’язково бути під головуванням Константинополя.
- Плани про створення «Всеамериканської церкви» Фанар виношує ще з 50-х рр. минулого століття. У 1960 р. була створена Постійна нарада канонічних православних єпископів у США (SCOBA), котра розглядалась Константинополем як основа майбутнього всеамериканського синоду. Вже тоді глава архієпископії та ініціатор створення SCOBA архієпископ Яків (Кукузіс) отримав від Константинопольського патріарха Афінагора (Спіру) доручення працювати над створенням адміністративно об’єднаної Православної Церкви на Північноамериканському континенті.
Однією з причин, через котрі даним планам греків не судилося втілитись у 1960-ті рр., було те, що цю ідею не підтримали російські патріарші парафії у США, зокрема екзархи митрополит Іоанн (Вендланд) і його наступник архієпископ Іонафан (Кополович).
Щодо автокефалію, котру РПЦ надала Православній Церкві в Америці у 1970 р., то тут не все так однозначно. Цей крок зі сторони Московської патріархії не був викликаний прагненням, як пишуть колеги, «припинити абсурдне порушення канонів у вигляді різноманітних діаспорних юрисдикцій». Справа у тому, що це був вимушений крок на фоні ускладнених відносин із Північноамериканською митрополією, котра шукала шляхи врегулювання свого канонічного статусу (в тому числі посередництвом Фанару). Іншими словами, якби цього не зробили ми, то, швидше за все, найбільша частина руського церковного зарубіжжя у США увійшла би в юрисдикцію Константинопольського патріархату (наприклад, на правах автономії).
Не варто також забувати, що після 1970 р. патріарші парафії залишились у юрисдикції РПЦ. І йдеться не лише про їхнє небажання переходити у ПЦУ, але й про стримування їх від такого кроку зі сторони Московського патріархату. Крім того, як відомо, РПЦ продовжила майнові суперечки з ПЦА.
Однак навіть якщо припустити, що мотивація РПЦ в наданні автокефалії ПЦА зводилась до бажання подолати у США канонічний безлад, то через півстоліття слід зазначити, що метод, можливо, був обраний не цілком правильний. Оскільки незалежність була надана не всій церковній повноті на даній території, а лише певній її частині. Згадаємо, що про автокефалію як засіб подолання розділення та досягнення єдності не так давно гучно волали українські розкольники всіх мастей. І цей метод не можна назвати канонічно бездоганним.
«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».