Багато православних сайтів і тг-каналів опублікували цілком або цитатами чудове інтерв’ю ректора Київської духовної академії та семінарії єпископа Білогородського Сильвестра. Інтерв’ю чітке й аргументоване. Але дещо нам би хотілось до нього додати.
Елладська, Сербська, Болгарська та Албанська Церкви дійсно отримали свої автокефалії від Константинопольського Патріархату (КП), під владою котрого раніше перебували через політичний статус Константинопольського Патріарха в Османській імперії (а до цього Візантії). А саме, йдеться про статус етнарха. Але всі перелічені Церкви були виділені зі складу власне Церкви Константинопольської. Тобто, даючи їм автокефалію, Константинопольський Патріархат (КП) слідував:
- Їхньому на те бажанню.
- Своєму праву на прийняття рішень щодо підпорядкованих йому єпископів на його канонічній території.
До ХХ століття жодної практики роздавання автокефалій частинам інших Помісних Церков не було в принципі.
Точно так само вчиняла й Руська Церква, даючи автокефалію у ХХ столітті Грузинській, Польській, Чеській та Американській Церквам, котрі певний час перед цим входили до її складу. Жодна з Церков до ХХ століття не мала практики надання автокефалії будь-яким Церквам за межами своїх канонічних кордонів. Незважаючи на те, що окремих канонів, котрі регламентують чітко процедуру надання автокефалії, немає, зате є достатньо багато канонів, котрі забороняють одній Церкві втручатись у справи іншої. Наприклад, 2-ге Правило ІІ Вселенського Собору. Тому прийнята у Церкві процедура виглядає як надання автокефалії Матір’ю-Церквою при визнанні рештою Помісних Церков (одразу або з часом).
За свої кордони КП вийшов уже в ХХ столітті, вторгнувшись на території РПЦ та надавши автокефалію Польській Церкві у 1924 році. Але у 1948 Польська Церква відмовилась від цієї автокефалії, визнала її неканонічність і, після покаяння винуватців, отримала автокефалію від РПЦ.
Але сам факт, що РПЦ також дає автокефалії, не давав спокою фанаріотам. Через це вони визнали автокефалію Грузинської Церкви лише у 1990 році, хоча РПЦ надала її у 1951 році. КП визнав її лише на умовах повторного її надання від самого себе. Як бачимо, питання права на надання автокефалії є болісним для Фанару. Але лише починаючи з ХХ століття.
В історії Церкви є очевидний доказ того, що жодної монополії Константинополя на надання автокефалій в усьому православному світі немає і ніколи не було. Цей очевидний доказ називається Грузинська Церква. Будучи частиною Антіохійської Церкви, вона вперше отримала автокефалію від неї (а не від Константинополя) у V столітті. Автокефалія ця була підтверджена у ХІ столітті на Соборі Антіохійської Церкви, скликаному патріархом Петром ІІІ у 1053 році. Визнає цей факт і сам КП, у томосі від 1990 року, виданому Грузинській Церкві, написано: «За рішенням Синоду та освіченим Духом Святим, ми визнаємо Святу Церкву Грузії тією є ж структурою та організацією, котрою вона з давніх часів була, про що свідчить Вальсамон, написавши: «…кажуть, що в період його Святості Патріарха Божественного міста Великої Антіохії, пана Петра, було прийняте Синодальне рішення про свободу та автокефалію Церкви Іберії (Γ.Α.Ράλλη, Μ.Πότλη, σύνταγμα τῶν θειών και ἱέρων κανόνω. Ἀθ., 1852, τομ.Β, σελ. 172)».
«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».