Архімандрит Кирило (Говорун) заявив, що «папізм» Фанару в рамках Османської імперії (коли в руках Константинопольського патріарха з допомогою турків була зосереджена церковна влада) нікого не бентежив.
Нехай він скаже це болгарам, сербам або румунам з молдаванами. В той час фанаріотський папізм міг «не бентежити» хіба що греків. А от для решти православних народів цей «папізм» був швидше ярмом, аніж благом (можна навести масу прикладів).
До того ж, була незалежна Руська Православна Церква (і Грузинська), на котру папізм Константинопольських патріархів не поширювався, а отже, еклезіологія «централізації» влади у руках греків-фанаріотів не була універсальною та всеправославною. Та й той факт, що їхня влада часто забезпечувалась турецькими шаблями, ніяк не відноситься до категорії «богословських аргументів».
Волею або неволею, Говорун підтверджує критику Фанару в тому аспекті, що Константинопольські патріархи після розвалу Османської імперії намагаються свій вузький історичний досвід турецьких привілеїв екстраполювати на всю сучасну Православну Церкву. І схоже, для виконання цього завдання вони знайшли собі нового імператора-султана в особі Держдепу США.
Крім того, Говорун «відкрив Америку», стверджуючи, що папістські тенденції у Константинопольських патріархів виникли ще до падіння Константинополя. У цьому ніхто й не сумнівається.
Однак не можна погодитись із Говоруном у тому, що ці тенденції були чимсь органічним та прийнятним для православної самосвідомості (якщо він це стверджує). І те, що вони з’явились ще у часи патріарха Фотія (або раніше), не означає, що вони є або мають вважатись частиною православного Передання.
Щодо «євхаристичної еклезіології», котру Говорун вважає модерністською, то критика фанаріотського папізму базується не тільки і не стільки на ній. І цей факт він «скромно» не помітив та замовчав.
«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».