Безумовно, що так зване «мучеництво» Йосафата Кунцевича викликає масу запитань та породжує різнопланові думки щодо цієї історичної постаті. Уніати іменують його «апостолом єднання», «мучеником за єдність Церкви в Україні», вважають його своїм покровителем у справі «навернення схизматиків», тобто православного українського народу. Цим свідченням підтверджується вже доведена аксіома: унія – лише розділяє наш народ, вносячи ворожість і жорстокість, породжуючи дух протистояння. Руками «уніатів» звершується вже давно відома фраза римського понтифіка Урбана VIII: «Через вас, мої русини, сподіваюся, Схід буде навернений».
Йосафат Кунцевич народився 1580 року в православній сім`ї у Володимирі-Волинському. В хрещенні отримав ім`я Іоанн. З дитинства відрізнявся особливим ставленням до Церкви. Це не залишилося без уваги у Вільно, де Іван здобував навики купецької науки. У 1596 році Вільно перетворилося у адміністративне містечко уніатів, а прислані папою єзуїти доволі активно впроваджували у життя наміри римського престолу. В цей час двоє із ордену Валент Фабрицій та Григор Грушевський не залишили не поміченою набожність молодого юнака Івана.
В даному випадку можна згадати очевидну паралель із «наверненням» молодого Андрея Шептицького, котрий був вихований і зростав у римо-католицькому обряді. Однак стараннями отців-єзуїтів відбулося, як вони пишуть, «Боже навернення». Так само склалося і у випадку з молодим Іваном. Потрібна література, розповіді про «покликання», увага з боку отців-єзуїтів – зробили свою справу – юнак вступив в орден василіан (варто зазначити, що цьому активно противився батько Івана, тому це відбулося лише після його смерті). У чернецтві він отримав ім`я Йосафат. За декілька років його кар`єрний ріст стрімко пішов угору, а знайомство з Вельяміном Рутським посприяло його єпископському обранню у 1617 році.
«Православний хлопчина за походженням, єзуїт за вишколом, монах-василіанин за формацією – тепер ця чудернацька суміш отримала владу і породила чудовисько, яке з несамовитим шаленством взялось на рідній землі викорчовувати віру батьків…», – так характеризували постать Кунцевича.
Відношення уніатів до православного народу було дійсно жахливим. Про стан справ можемо дізнатися із виступу депутата Волинської землі Лаврентія Древінського на Варшавському сеймі 1620 року: «Яке розповсюдження слави Божої поміччю сіючи новоспеченої унії є? Уже в великих містах церкви запечатані, маєтки церковні розкрадені, в монастирях замість монахів худобу замикають. У Могильові й Орші церкви також відображені (закриті), священики розігнані; в Пінську теж учинено, монастир Лещинського в питний будинок перетворений (бар) і в наслідок цього діти без хрещення від цього світу відходять; тіла померлих без церковного обряду з міст, як стерво виводяться; народ без сповіді, без залучення Святих Тайн вмирає».
Cпочатку Кунцевича простолюддя зустрічало як православного єпископа, але згодом усі зрозуміли, ким він був насправді. Так, у Могилеві «уніатського» єпископа не впустили у місто. Проти нього виступило і просте населення, і братство, і міські чиновники. Однак Йосафат звернувся по допомогу до короля, і противники «уніата» були засуджені до смертної кари за державну зраду. У 1619 році він домігся у короля грамоту на підпорядкування йому усіх православних храмів у Вітебську, Полоцьку, Могилеві, Орші. Згідно цього документу Кунцевич вимагав переходу усіх православних храмів в унію. У цей період діяльність Йосафата вже мала ознаки неадекватності. Історії відомі факти про те, що тіла померлих відкопували, «перехрещували» в унію та закопували назад.
Для підтвердження тодішньої діяльності «уніатського» єпископа наведемо лист Льва Сапіги (великого канцлера) до вище згаданого ієрарха від 12 березня 1623 року: «…Надужиттям своєї влади й своїми вчинками ви керуєтесь більше легкодушністю й особистою ненавистю, ніж любов’ю до ближнього,наперекір святій волі й навіть наперекір забороні Речі Посполитої. Ви були причиною і підпалювачем тих небезпечних іскор, що всім нам грозять пожаром, або дуже руйнуючим, або всепожираючим…Що відноситься до небезпеки вашого життя, то можна сказати, що кожен сам є причиною своєї біди…Додаєте, що вам вільно неуніятів топити, відрубувати їм голови і т. д., так не можна з ними поступати, через те, що Господнє Євангеліє дає гостру заборону всім мстителям…Одна унія є причиною всіх тих нещасть…Ваша прекрасна унія, замість радості, спричинила нам стільки клопоту і стала такою гіркою, що ми воліли б радше бути без неї, ніж через неї маємо терпіти неспокій…Що відноситься до полочан та інших проти вас бунтівників, то можебути, що вони є такими; але ви самі підбурили їх до бунту…».
У 1622 році на Варшавському сеймі знову лунали звинувачення з боку православних в адресу уніатів: «Ми нічого не просимо, крім того, що вже більше 600 років належить нам, що як святиню завжди зберігали нам польські королі, що утвердив за нами і сам нинішній король своєю присягою… В Білорусії Полоцький архієпископ (Кунцевич) вже 5 років тримає запечатаними православні храми Орші і Могилева. Громадяни Полоцька і Вітебська, які забороною того ж єпископа не можуть мати в місті ні храму, ні навіть дому для відправлення свого богослужіння, змушені по недільних і святкових днях виходити для того за застави в поле, та й то без священика…Нарешті, справа жахлива, неймовірна, варварська і дика: в минулому році у тому ж білоруському місті Полоцьку, той же апостат-єпископ, щоб ще більше дошкулити городянам, намірено приказав викопати із землі християнські тіла, недавно похоронені у церковній ограді, і викинути із могил на розтерзання псам, як яку-небудь падаль…».
Такі відверто деструктивні й жорстокі дії Йосафата Кунцевича безумовно викликали спротив у населення. Як бачимо, королівська влада та чиновники різного рівня не виявили жодного занепокоєння зверненями православної шляхти і простолюддя. Неодноразово жителі Могилева, Вітебська, Полоцька погрожували розправою над своїм уніатським мучителем. Що і втілили у життя.
12 листопада 1623 року жителі Вітебська вбили «єпископа» Йосафата. Звичайно, реакція королівської влади була миттєвою – Сигізмунд III приговорив близько 100 жителів Вітебська до смертної кари. Усі православні храми передали уніатам. А ім`я тирана Йосафата вшановували, як «мученика».
Підтвердженням цьому слугує лист папи Урбана VIII до короля Сигізмунда ІІІ від 10 лютого 1624 року: «Хто дасть джерело сліз очам нашим, щоб ми могли оплакати жорстокість схизматиків і смерть полоцького архієпископа! Але жорстокість убивць не повинна залишитися без вини. Там, де такий жорстокий злочин вимагає бичів помсти Божої, так проклятий буде той, хто утримає меч свій від крові. І так, державний король, ти не повинен утриматися від меча і вогню. Нехай єресь відчуває, що жорстким злочинцям немає пощади. У настільки мерзенному злочині строгість повинна заступити місце милосердя …».
Як відомо, дія викликає протидію. Так вийшло й у випадку із уніатом Йосафатом Кунцевичем. Методи, якими він впроваджував свої плани по розвитку «унії», повернулися для нього трагічно. Однак сьогодні ця «сакральна постать» ніби постає в образі «великого покровителя» для українців. Уніати в регіонах сьогодні пропагують свої ідеї на теренах віковічно православних, які лише зі сторінок історії чули про «унію», і жодного відношення до неї не мали. Тому простим українцям варто знати «святих», котрих їм нав`язують за «покровителів».
Марк Авраменко
