«Апостол єднання», або Кривавий місіонер Йосафат Кунцевич

Час читання: 7хв.

Безумовно, що так зване «мучеництво» Йосафата Кунцевича викликає масу запитань та породжує різнопланові думки щодо цієї історичної постаті. Уніати іменують його «апостолом єднання», «мучеником за єдність Церкви в Україні», вважають його своїм покровителем у справі «навернення схизматиків», тобто православного українського народу. Цим свідченням підтверджується вже доведена аксіома: унія – лише розділяє наш народ, вносячи ворожість і жорстокість, породжуючи дух протистояння. Руками «уніатів» звершується вже давно відома фраза римського понтифіка Урбана VIII: «Через вас, мої русини, сподіваюся, Схід буде навернений».

Йосафат Кунцевич народився 1580 року в православній сім`ї у Володимирі-Волинському. В хрещенні отримав ім`я Іоанн. З дитинства відрізнявся особливим ставленням до Церкви. Це не залишилося без уваги у Вільно, де Іван здобував навики купецької науки. У 1596 році Вільно перетворилося у адміністративне містечко уніатів, а прислані папою єзуїти доволі активно впроваджували у життя наміри римського престолу. В цей час двоє із ордену Валент Фабрицій та Григор Грушевський не залишили не поміченою набожність молодого юнака Івана.

В даному випадку можна згадати очевидну паралель із «наверненням» молодого Андрея Шептицького, котрий був вихований і зростав у римо-католицькому обряді. Однак стараннями отців-єзуїтів відбулося, як вони пишуть, «Боже навернення». Так само склалося і у випадку з молодим Іваном. Потрібна література, розповіді про «покликання», увага з боку отців-єзуїтів – зробили свою справу – юнак вступив в орден василіан (варто зазначити, що цьому активно противився батько Івана, тому це відбулося лише після його смерті). У чернецтві він отримав ім`я Йосафат. За декілька років його кар`єрний ріст стрімко пішов угору, а знайомство з Вельяміном Рутським посприяло його єпископському обранню у 1617 році.  

«Православний хлопчина за походженням, єзуїт за вишколом, монах-василіанин за формацією тепер ця чудернацька суміш отримала владу і породила чудовисько, яке з несамовитим шаленством взялось на рідній землі викорчовувати віру батьків…», так характеризували постать Кунцевича.

Відношення уніатів до православного народу було дійсно жахливим. Про стан справ можемо дізнатися із виступу депутата Волинської землі Лаврентія Древінського на Варшавському сеймі 1620 року: «Яке розповсюдження слави Божої поміччю сіючи новоспеченої унії є? Уже в великих містах церкви запечатані, маєтки церковні розкрадені, в монастирях замість монахів худобу замикають. У Могильові й Орші церкви також відображені (закриті), священики розігнані; в Пінську теж учинено, монастир Лещинського в питний будинок перетворений (бар) і в наслідок цього діти без хрещення від цього світу відходять; тіла померлих без церковного обряду з міст, як стерво виводяться; народ без сповіді, без залучення Святих Тайн вмирає».

Cпочатку Кунцевича простолюддя зустрічало як православного єпископа, але згодом усі зрозуміли, ким він був насправді. Так, у Могилеві «уніатського» єпископа не впустили у місто. Проти нього виступило і просте населення, і братство, і міські чиновники. Однак Йосафат звернувся по допомогу до короля, і противники «уніата» були засуджені до смертної кари за державну зраду. У 1619 році він домігся у короля грамоту на підпорядкування йому усіх православних храмів у Вітебську, Полоцьку, Могилеві, Орші. Згідно цього документу Кунцевич вимагав переходу усіх православних храмів в унію. У цей період діяльність Йосафата вже мала ознаки неадекватності. Історії відомі факти про те, що тіла померлих відкопували, «перехрещували» в унію та закопували назад.

Для підтвердження тодішньої діяльності «уніатського» єпископа наведемо лист Льва Сапіги (великого канцлера) до вище згаданого ієрарха від 12 березня 1623 року: «…Надужиттям своєї влади й своїми вчинками ви керуєтесь більше легкодушністю й особистою ненавистю, ніж любов’ю до ближнього,наперекір святій волі й навіть наперекір забороні Речі Посполитої. Ви були причиною і підпалювачем тих небезпечних іскор, що всім нам грозять пожаром, або дуже руйнуючим, або всепожираючим…Що відноситься до небезпеки вашого життя, то можна сказати, що кожен сам є причиною своєї біди…Додаєте, що вам вільно неуніятів топити, відрубувати їм голови і т. д., так не можна з ними поступати, через те, що Господнє Євангеліє дає гостру заборону всім мстителям…Одна унія є причиною всіх тих нещасть…Ваша прекрасна унія, замість радості, спричинила нам стільки клопоту і стала такою гіркою, що ми воліли б радше бути без неї, ніж через неї маємо терпіти неспокій…Що відноситься до полочан та інших проти вас бунтівників, то можебути, що вони є такими; але ви самі підбурили їх до бунту…».

У 1622  році на Варшавському сеймі знову лунали звинувачення з боку православних в адресу уніатів: «Ми нічого не просимо, крім того, що вже більше 600 років належить нам, що як святиню завжди зберігали нам польські королі, що утвердив за нами і сам нинішній король своєю присягою… В Білорусії Полоцький архієпископ (Кунцевич) вже 5 років тримає запечатаними православні храми Орші і Могилева. Громадяни Полоцька і Вітебська, які забороною того ж єпископа не можуть мати в місті ні храму, ні навіть дому для відправлення свого богослужіння, змушені по недільних і святкових днях виходити для того за застави в поле, та й то без священика…Нарешті, справа жахлива, неймовірна, варварська і дика: в минулому році у тому ж білоруському місті Полоцьку, той же апостат-єпископ, щоб ще більше дошкулити городянам, намірено приказав викопати із землі християнські тіла, недавно похоронені у церковній ограді, і викинути із могил на розтерзання псам, як яку-небудь падаль…».

Такі відверто деструктивні й жорстокі дії Йосафата Кунцевича безумовно викликали спротив у населення. Як бачимо, королівська влада та чиновники різного рівня не виявили жодного занепокоєння зверненями православної шляхти і простолюддя. Неодноразово жителі Могилева, Вітебська, Полоцька погрожували розправою над своїм уніатським мучителем. Що і втілили у життя.

 12 листопада 1623 року жителі Вітебська вбили «єпископа» Йосафата. Звичайно, реакція королівської влади була миттєвою – Сигізмунд III  приговорив близько 100 жителів Вітебська до смертної кари. Усі православні храми передали уніатам. А ім`я тирана Йосафата вшановували, як «мученика».

Підтвердженням цьому слугує лист папи Урбана VIII до короля Сигізмунда ІІІ від 10 лютого 1624 року: «Хто дасть джерело сліз очам нашим, щоб ми могли оплакати жорстокість схизматиків і смерть полоцького архієпископа! Але жорстокість убивць не повинна залишитися без вини. Там, де такий жорстокий злочин вимагає бичів помсти Божої, так проклятий буде той, хто утримає меч свій від крові. І так, державний король, ти не повинен утриматися від меча і вогню. Нехай єресь відчуває, що жорстким злочинцям немає пощади. У настільки мерзенному злочині строгість повинна заступити місце милосердя …».

Як відомо, дія викликає протидію. Так вийшло й у випадку із уніатом Йосафатом Кунцевичем. Методи, якими він впроваджував свої плани по розвитку «унії», повернулися для нього трагічно. Однак сьогодні ця «сакральна постать» ніби постає в образі «великого покровителя» для українців. Уніати в регіонах сьогодні пропагують свої ідеї на теренах віковічно православних, які лише зі сторінок історії чули про «унію», і жодного відношення до неї не мали. Тому простим українцям варто знати «святих», котрих їм нав`язують за «покровителів».

 Марк Авраменко

Схожі публікації