“Відносини між Церквою і державою далекі від гармонійних”, – митрополит Володимир (Сабодан)

Роки предстоятельства Блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана) сформували цілу епоху. Незважаючи на те, яким історичним періодам України був сучасником спочилий Предстоятель, його позиція щодо тих чи інших питань залишалась твердою і незмінною. Дбаючи про інтереси Української Православної Церкви, митрополит Володимир стійко відстоював ті цінності, які залишились незмінними і донині. 

Вашій увазі пропонується один з виступів митрополита Володимира (Сабодана), в якій він чітко окреслює ситуацію в державно-церковних стосунках, роль Церкви в житті суспільства та особисте ставлення до питання автокефалії.

 Інавгураційна промова Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира після присвоєння йому ступеня почесного доктора «honoris causa» Християнської богословської академії у Варшаві 18 лютого 2008 року

Варто підкреслити, що держава не може бути компетентною в питаннях віри. У неї немає, скажімо так, відповідного інструментарію, що дає можливість відрізняти істину Божественного Одкровення від єресі. Церква ж, яка живе в онтологічній єдності з Господом, своїм соборним розумом розкриває догмати віри і свято зберігає їх. Усе, що може запропонувати сучасна держава в цій царині, – це лише релігієзнавча експертиза. Навряд чи хтось ризикне стверджувати, що колоквіум релігієзнавців, нехай і найвидатніших, може визначити, яка віра є істинною, а яка – ні. Історія сповнена прикладів, коли навіть візантійські імператори, які виросли в лоні Православної Церкви, впадали в єресь і підтримували несторіанство, монофізитство, іконоборство і таке інше.

Звідси, основна функція держави (на наш погляд) – це забезпечення умов для вільного існування Церкви, а також утримання від спокуси розглядати Церкву або так звані традиційні віросповідання як неофіційне «міністерство духовних справ». Церква ж, у свою чергу, має побороти спокусу шукати державної підтримки у, скажімо світською мовою, конкуренції з іншими конфесіями. Для релігійної ситуації в Україні це очевидно. Бо тільки-но православні звертаються по допомогу до влади у східних регіонах, де УПЦ безперечно домінує, це луною озивається в західних, де переважно при керівних посадах влади різного рівня стоять представники УГКЦ, і в деяких центрально-українських областях, де державні мужі – симпатики УПЦ КП.

Виходячи з окреслених вище міркувань, наша Церква в цілому вітає просування України до «європейської» моделі державно-церковних відносин. Говорячи про «європейську модель», ми розуміємо всю умовність цього словосполучення, оскільки єдиної парадигми взаємодії світської і церковної влади в Європі просто немає.

У держави завжди існувала спокуса до створення тіньових механізмів впливу на Церкву та її ієрархів. Однак, якщо в тоталітарних державах такі механізми й могли вплинути на церковне життя, то в сучасних демократичних країнах ці механізми навіть якщо й мають місце, то виявляються неефективними. Не є винятком і сучасна Україна.

Аналіз релігійної політики Української держави впродовж 1992-2007 років свідчить, що всі три Президенти України (Л. Кравчук, Л. Кучма та В. Ющенко) були і є прихильниками створення «єдиної Помісної Церкви», вбачаючи в ній один з механізмів становлення та консолідації української нації.

Відповідно, ставлячи перед собою завдання створення такої єдиної Церкви, глави Української держави дотримувалися певної політики щодо Української Православної Церкви. За цей час Церква випробувала на собі всю «гаму відтінків впливу»: від ігнорування й виштовхування на периферію громадського життя до пропозицій статусу по суті державної Церкви в обмін на ті або інші умови.

Чи в змозі сьогодні сама держава об`єктивно і грунтовно відповісти собі і православному суспільству, для чого їй потрібна «Помісна Церква»? Якими гіпотетично могли б бути її відносини з Православною Церквою з набуттям нею автокефального статусу? Відповіді на ці запитання не озвучувалися. Озвучувалося лише бажання, щоб Церква такий статус отримала. Держава хоче помісного статусу українському Православ`ю. А який статус українське Православ`я має сьогодні в Україні? Якого внутрішнього українського статусу надала держава Православ`ю?

Утвердження Помісної Церкви не може бути одностороннім актом виконання волі можновладців. Зацікавленою в досягненні такого статусу, який би допомагав церковній місії, має бути й Церква, чого, на жаль, сьогодні в Україні не спостерігається. Відносини між Церквою і державою далекі від гармонійних, далекі від тих, які сприяли б прискоренню втілення в життя ідеї Помісної Церкви.

Предстоятеля Української Православної Церкви не допускають до богослужіння в споконвічному кафедральному соборі Київських митрополитів – Святій Софії Київській. Кафедральний Свято-Володимирський собор та резиденція Предстоятеля УПЦ, по-розбійницьки захоплені розкольниками в 1992 році, утримуються ними, та й досі не повернуті Церкві – їхньому законному власникові. Прикладом зневажливого ставлення з боку держави до православних та їхніх релігійних переконань і почуттів стало привезення до України нині покійного понтифіка Івана-Павла ІІ та необгрунтоване пастирською доцільністю перенесення зі Львова до столиці України золотоверхого Києва осідку уніатів – суто регіонального явища Західної України. Церква залишається непочутою в багатьох питаннях зовнішнього і внутрішнього життя. І саме в такому стані непозитивного ставлення до неї від неї ж вимагають поступок шодо бажань держави! Чи є це логічним? УПЦ не має доступу до школи та засобів масової інформації, систематично шельмується купкою націоналістів і ставиться в ідеологічні межі меншовартості.

Сама держава, бажаючи мати єдину Українську Православну Церкву, соромиться у своїх законодавчих нормативних актах найменувати себе православною, соромиться відзначити особливу роль Православ`я у власному ж становленні та тисячолітньому процесі державотворення України. Для того, щоб в Українській Православній Церкві, в усієї її Повноти визріло бажання набути бажаного державою статусу, необхідно, принаймні, законодавчо врегулювати особливий статус Православ`я в Україні. Держава повинна сказати: «Я православна». Українська Православна Церква відкрита до співробітництва з державою.

Будь-який тиск на Церкву з боку держави в умовах демократії є неприйнятним і навіть нераціональним, оскільки він не може радикальним чином і протягом тривалого часу впливати на церковне життя.

Share on print
Share on email
Share on odnoklassniki
Share on twitter
Share on whatsapp
Share on telegram
Share on facebook
Підписуйтесь на наші соцмережі TelegramFacebook

Читайте також

Недавні записи

#УПЦ #УПЦ КП
Запропонувати новину
Scroll Up