Короткий критичний огляд роботи професора В. Фідаса про автокефалію Української Церкви

Дана стаття протопресвітера Анастасія Гоцопулоса присвячена критичному розбору роботи професора Власія Фідаса «Синодальний акт Вселенського Патріархату (1686) та автокефалія Української Церкви». Отець Анастасій з усією ясністю показує не просто тенденційність даної роботи, але й те, що професор Фідас пересмикує факти та протирічить своїм же власним роботам, котрі він писав останні 40 років.

  1. Канонічна юрисдикція України

У своїй роботі «Синодальний акт Вселенського Патріархату (1686) та автокефалія Української Церкви» професор Власій Фідас повідомляє про насильницьке приєднання України до Руської Церкви та про антиканонічну участь Митрополита Київського у Московському Патріаршому Синоді, а також про те, що Українська Церква завжди підпорядковувалась Константинопольському престолу. Професор дослівно пише наступне:

«Цим конкретним синодальним актом Вселенського Патріархату (1686) східні єпархії України та Білорусі не лише не передавались у юрисдикцію Руської Церкви повністю або остаточним чином, як безпідставно стверджують богословські консультанти Московського Патріархату, але, навпаки, була проголошена недоторканність канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату на всій території Київської митрополії».

«Після рішень, зафіксованих у Синодальному акті Вселенського Патріарха Діонісія IV (1686), «Мала» (Україна) та «Біла» Русь (Білорусь) перебували у безпосередній канонічній юрисдикції Київської Митрополії, котра підпорядковувалась Вселенському Патріархату».

«Московський Патріархат ось вже п’ять століть бореться за те, щоб нав’язати – насильницьким шляхом та керуючись виключно політичними або етнофілетичними критеріями – свою антиканонічну вимогу про підпорядкування Української Церкви його деспотичній юрисдикції, тому церковна ієрархія, священний клір та благочестивий народ України завжди відмовлялись підпорядкуватись цій залежності».

Це твердження професора є безпідставним та неправильним. Якраз навпаки, «канонічна церковна ієрархія (біля 90 архієреїв), священний клір та благочестивий народ України», в загальній численності 12 000 парафій та 5000 монахів, продовжують залишатись у своїй канонічній Церкві, незважаючи на переслідування та залякування зі сторони державних та навколодержавних структур.

«Звісно же, ця специфічна та обтяжена незалежність закріплена її Статутом, оскільки Св. Синод Української Церкви обирає та рукополагає не лише архієреїв України, але й свого Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України. Між тим навіть ця обтяжена незалежність Української Церкви стає відносною та послаблюється антиканонічною вимогою Руської Церкви, щоб Митрополит Київський був постійним членом Св. Синоду Московського Патріархату, вочевидь, для того, щоб в такий спосіб висловити свої грубі зазіхання на повне підпорядкування її [Української Церкви, — примітка пер.] своїй канонічній юрисдикції».

«Звідки шановний професор Фідас взяв це твердження про «антиканонічну вимогу Московського Патріархату, щоб Митрополит Київський був постійним членом Св. Синоду Московського Патріархату»? Раніше він стверджував абсолютно протилежне (див. нижче, пункт 5). Участь Митрополита Київського у Священному Синоді Московського Патріархату передбачена «Положенням про управління Руською Православною Церквою», прийнятому на Помісному Соборі 1945 року, котрий відбувався, по суті, на міжправославному рівні, за участю представників інших Помісних Церков (серед котрих був і представник Константинопольського Патріархату)! А тепер професор раптом пише, що це «незаконна вимога»?!

Цілковите спростування вищезгаданих нових поглядів професора було зроблене ним самим у його попередніх публікаціях. У низці серйозних наукових робіт, опублікованих протягом 40 років (з 1966 по 2005 рр.), професор Фідас повідомив своїм читачам дані, котрі абсолютно чітко прояснюють, що Руська Церква володіє повним правом вважати Україну такою, що перебуває у своїй канонічній юрисдикції:

«Константинопольський Патріарх Діонісій підпорядкував Київську Митрополію канонічній юрисдикції Патріарха Московського (1687)».

«У Священному Синоді Руської Церкви в якості одного з трьох постійних членів бере участь Митрополит Київський (разом з Патріархом Московським та митрополитом Ленінградським)».

«Київська духовна академія – одна з чотирьох найважливіших академій Московського Патріархату».

«Митрополит Київський виконував обов’язки глави Всеросійського Помісного Собору 1917 року, на котрому в Росії було відновлене патріаршество».

«Звісно, особливо важливим є Помісний Собор 1945 року, котрий відбувався за участі представників інших Помісних Православних Церков, котрий склав Статут Руської Православної Церкви (‟Положення про управління Руською Православною Церквою”)».

Професор Фідас пише:

«На Соборі 1945 року були присутні: Патріарх Олександрійський Христофор ІІ, Патріарх Антіохійський Олександр ІІІ, Католикос-Патріарх Грузинської Церкви Калістрат; представник Константинопольського Патріарха митрополит Фіатирський Герман, представник Єрусалимського Патріархату архієпископ Севастійський Афінагор, представник Сербської Церкви митрополит Скопський Йосиф, єпископ Румунської Церкви Йосиф тощо. Відповідно до статті 19 ‟Положення про управління РПЦ”, Митрополит Київський є постійним членом Священного Синоду, котрий складається з шести єпархіальних архієреїв».

Побачивши одноголосну думку всіх вищезгаданих Церков, жодна добросовісна людина, певне, не матиме навіть найменших сумнівів у тому, що Київ перебуває у юрисдикції Руської Церкви…

Зі слів професора В. Фідаса, канонічній юрисдикції Руської Церкви підпорядковується Київ та вся Україна, а також українські монастирі!

З вищевказаних історичних даних, наведених самим професором В. Фідасом, слідує, що протягом кількох останніх століть православні України брали участь у всіх аспектах церковного життя Руської Церкви (чернецтво, духовні школи, управління, включно з участю у Священному Синоді, гоніння тощо), але ніяк не Вселенського Патріархату.

У ряді досліджень: Митрополита Кіккського і Тілірійського Никифора, прот. Анастасія Гоцопулоса є безліч даних (набагато більше, ніж наводить Константинополь!), котрі наочно показують повноту канонічної юрисдикції Руської Церкви щодо України.

І, що дуже важливо, про це свідчать не лише документи, але й сама всеправославна церковна свідомість, котра протягом 332 років вважала Україну частиною Руської Церкви.

Крім того, ми не повинні упускати з поля зору, що без будь-якого томосу або Акту, тільки на підставі багатовікової церковної свідомості і практики, Східний Іллірик підпорядковується Константинопольському престолу, а не Риму.

Виведення Східного Іллірика (Криту, Ахайї, Фессалії, Епіру, Албанії, Македонії) з юрисдикції Римського Патріархату та його підпорядкування Константинопольському Патріархату відбулось не на підставі видання томосу, як це відбувається у більшості випадків, а на підставі церковного звичаю.

Східний Іллірик до 731 р. канонічно підпорядковувався юрисдикції Римського Патріархату – тоді православного.

У 731-му р. імператор-іконоборець Лев ІІІ Ісавр, незважаючи на різкі заперечення православного Папи Григорія ІІІ, своїм імператорським рішенням відділив Східний Іллірик і підпорядкував його Константинопольському Патріархату, для того, щоб покарати Папу Римського, котрий був православним та не погоджувався з ним у питанні знищення святих ікон!

Відповідно, якщо Східний Іллірик за церковним звичаєм підпорядковується Константинополю, незважаючи на той факт, що не існує церковного акту («томосу») про передання юрисдикції над ним від Риму, то тим більше Київська Митрополія підпорядковується Московському Патріархату, коли є патріарше та синодальне рішення 1686 р., котре було прийняте церковною свідомістю, як у Константинополі, так і на всеправославному рівні, встановлюючи тим самим церковний звичай протягом 332 років підряд.

  1. Неправильне тлумачення Акту 1686 року

Є абсолютно очевидним, що має місце неправильне тлумачення та маніпулювання текстами, котрі відносяться до Синодального акту 1686 року, зі сторони проф. Фідаса. Для швидкого ознайомлення з правильним тлумаченням цих текстів див. роботу прот. Феодора Зісіса «Українська автокефалія. Антиканонічне та поділяюче вторгнення Константинополя».

Крім того, за останні три століття сформувався сталий, непохитний та незмінний церковний звичай, згідно з яким у церковній свідомості достовірним та істинним тлумаченням Акту 1686 р. вважається те, де йдеться про повноправне та канонічне підпорядкування України Московському Патріархату.

  1. Про право на апеляцію
  1. Цілковите спростування поглядів пана Фідаса щодо того, чи може Константинополь приймати апеляції від священнослужителів з інших юрисдикцій, див. у роботі митр. Никифора з укр. Питання, стор. 86 і далі.
  1. Професор згадує про апеляцію Філарета на стор. 65-71. Однак при цьому пан Фідас штучно замовчує те, що Філарет вже звертався у Константинополь у 1992 році, одразу після свого засудження (11.06.1992), і Вселенський Патріарх одразу ж відхилив його апеляцію своїм листом від 26.08.1992, де він погодився з тим, що засудження Філарета Руською Церквою було справедливим та канонічним.

Апеляція була подана та безумовно відхилена ще у 1992-му році! Ось чому всі Церкви вважають Філарета виверженим із сану та анафематствованим! Пан Фідас пише про виверження Філарета із сану:

«У цьому дусі, Патріарший Синод анулював антиканонічно та несправедливо винесене рішення про виверження з сану, як невиправдане з канонічної точки зору та/або таким, що є зловживанням, що слідує з мотивування рішення Святого та Священного Синоду Вселенського Патріархату: ‟Але багатьом відомо, що повалення митрополита Київського Філарета Московським Патріархатом відбувалось несправедливо та антиканонічно… У цьому дусі, Святий і Священний Синод Вселенського Патріархату анулював антиканонічно накладене покарання та відновив несправедливо виверженого митрополита Київського в його єпископському достоїнстві”».

Настільки необґрунтовані твердження професора лунають образливо, передусім для самого Вселенського престолу. Невже патріархії знадобилось 26 років (1992-2018), щоб зрозуміти, що повалення Філарета було «невиправдане з канонічної точки зору та було зловживанням»?.

Невже вони кинули та на цілих 26 років (1992-2018) залишили без допомоги Філарета, старця похилого віку (нині йому 91 рік), «несправедливо виверженого» (!) та такого, що поніс «антиканонічно накладене покарання»? Стверджувати такі речі було би недоцільно та абсурдно!

І найголовніше: професор забуває, що сам Патріарх Варфоломій зазначив щодо повалення Філарета: «Наша Свята Велика Церква Христова, повністю визнаючи в цьому питанні виключну компетенцію Вашої Святішої Руської Церкви, погоджується із синодально прийнятими рішеннями щодо вищевказаного питання, аніскільки не бажаючи завдавати будь-яких ускладнень Вашій братській Церкві».

У листі Вселенського Патріарха до Патріарха Московського (1997) про анафематствовування Філарета Денисенка вказано: «Отримавши повідомлення про згадане рішення, ми повідомили про нього ієрархії нашого Вселенського Престолу та просили її надалі жодного церковного спілкування зі згаданими особами не мати».

І, нарешті, невже, коли Вселенський Патріарх написав, що Патріарший Синод «погоджується із синодально прийнятими рішеннями щодо вищевказаного питання, аніскільки не бажаючи спричинити якісь ускладнення братській Церкві», то він погоджувався з «антиканонічним та несправедливо винесеним рішенням про виверження з сану… невиправданим з канонічної точки зору та/або таким, що є зловживанням», як заднім числом характеризує його пан Фідас?

  1. Пан Фідас посилається тільки на апеляцію Філарета. І він знову застосовує тактику замовчування, нічого не кажучи про шокуючу справу Макарія та його 15 «єпископів». Чому? Очевидно, тому, що він не може виправдати те, що не підлягає ніякому виправданню. Професор розуміє, що Макарій і його компанія не мають права подавати апеляцію, тому що його ніхто і ніколи не викидав з єпископського сану – з тієї простої причини, що він не був у нього канонічно висвячений! Своїм «архієрейством» він зобов’язаний шарлатану і аферисту Чекаліну. А отже, про яке «відновлення в єпископському сані» говорить Патріархат? Подібна заява абсолютно недоречна з точки зору священно-канонічного порядку і церковного права.

На жаль, рішення Священного Синоду Вселенського Патріархату від 11.10.2018 стосується й «апеляції» Макарія!

«3) Відповідно до канонічних привілеїв Константинопольського Патріарха приймати апеляції від архієреїв та інших кліриків з усіх автокефальних Церков, прийняти і розглянути відповідні прохання від Філарета Денисенка, Макарія Малетича і їхніх послідовників, які опинилися в схизмі не з догматичних причин, і відновити згаданих осіб в їх єпископському або священицькому сані, а також відновити їхніх вірних у церковному спілкуванні».

Про яку апеляцію Макарія тут йдеться? Яке рішення приймалося про його позбавлення сану єпископа?

  1. Наукоподібні дослідження, які відкидають все те, що не вписується у їхні вузькі рамки…
  1. Професор Фідас посилається в своїй роботі на найважливішу грамоту Патріарха Єремії III (23.09.1723), яка була видана у відповідь на прохання Царя Петра I. Читаючи текст, створюється хворобливе враження, що автор прибрав з листа деякі фрази, які мають критичне значення, які повністю спростовують його аргументи!

Ось так виглядає редакція професора:

«Наша мірність… стверджує, закріплює і оголошує, що заснований найбільш благочестивим і спокійно самодержцем… в Російському святому і великому царстві Святий і Священний Синод є і називається нашим у Христі братом від всіх благочестивих і православних християн… і має право здійснювати і встановлювати те ж, що і четверо Апостольських Святіших Патріарших престолів. Радимо, спонукаємо і наказуємо йому зберігати і тримати незмінними звичаї і правила семи Вселенських Святих Соборів та інше, що міститься Святою Церквою і нехай буде непохитною навіки».

А ось повний текст листа Петру І:

«Наша мірність, по благодаті та владі Всесвятого та Животворящого та Всезвершуючого Духа, стверджує, закріпляє та оголошує, що заснований найбільш благочестивим та спокійним самодержцем, святим Царем всієї Московії, Малої та Білої Русі та всіх північних, східних, західних та багатьох інших країн Государем-володарем, Государем Петром Олексійовичем, Імператором, у Святому Дусі любимим та найдорожчим нам братом, у Російській святій та великій державі Святий та Священний Синод є і називається нашим у Христі братом, Святим і Священним Синодом від всіх благочестивих та православних християн – священних і мирських, керуючих та підпорядкованих і від всякої сановної особи. Він має право звершувати та встановлювати те ж, що і чотири апостольські святіші Патріарші престоли. Радимо, спонукаємо та наказуємо йому зберігати та тримати незмінними звичаї та правила семи Вселенських Святих Соборів і решту, що містить свята Церква та нехай буде непохитним навіки».

Із цього листа зрозуміло, що канонічна юрисдикція Руської Церкви та її Синоду поширювалась на ті території, котрі перебували під владою Російської держави, а саме на територію «всієї Московії, Малої та Білої Русі та всіх північних, східних, західних та багатьох інших країн»! Іншими словами, Патріарх Константинопольський Єремія ІІІ визнає канонічну юрисдикцію Синоду Руської Церкви і над «Малою Руссю», тобто над Україною! Зрозуміло, чому професор урізав це речення, котре описує межі юрисдикції Руської Церкви… Перед нами – справжнісінька фальсифікація реальних історичних фактів.

  1. Навпаки, в листі Царя Петра I Патріарху Єремії III пан Фідас додає в дужках зайве слово (= Ἐκκλητον), яке і служить його аргументом. Однак, на жаль для автора, це слово не було написано самим Петром I.

Додавання, зроблене професором, виглядає таким чином: «Якщо ж коли-небудь буде дістану у Вашої Всесвятості будь-яку добру пораду для користі і кращого домобудівництва Церкви (= апеляція), просимо в цьому випадку не відмовляти в цьому для загальної користі Православних…».

Але в листі насправді написано: «Якщо ж коли-небудь буде дістану у Вашої Всесвятості будь-яку добру пораду для користі і кращого домобудівництва Церкви, просимо в цьому випадку не відмовляти в цьому для загальної користі Православних…».

Професор самовільно додав до листа слово «апеляція», помістивши його в дужках. Однак в початковому тексті такого слова немає.

  1. Коли вчений є вкрай далеким від реальності…

Пан Фідас пише:

«Отже, єдиним канонічним шляхом для остаточного вирішення багатовікових і непримиренних найгостріших суперечностей є негайне проголошення автокефалії для Української Церкви, яка стане відповіддю на невідступне та справедливе прохання численної Української Православної Церкви».

Професор приховує, що не тільки не було ніякого «прохання» від численної Української Православної Церкви, але, навпаки, єпископи, клірики і прості віруючі просили не надавати їм автокефалію. Доказом цього є те, що віруючі зберегли вірність канонічній Церкві і відмовилися приєднатися до автокефальної ПЦУ.

І, звичайно ж, «негайне проголошення автокефалії» не спричинило за собою «остаточного вирішення багатовікових і непримиренних найгостріших суперечностей», як припускав професор. Навпаки, це лише породило сплеск насильства…

Зазвичай значимість і серйозність дослідження відповідають тому внеску, який привносить його автор в науку в ширшому контексті, і відображаються в його укладенні. В кінці своєї праці професор Фідас пише:

«Отже, єдиним канонічним шляхом для відновлення внутрішньої єдності розділеного церковного тіла багаточисленної Української Церкви, котра переживає важкі випробування, є – як і для всіх інших автокефальних Церков новітніх часів – негайне проголошення автокефалії, котра принесе особливу користь не лише для відновлення внутрішньої єдності її церковного тіла, але й для зміцнення братських зв’язків Московського Патріархату з Православною Церквою України».

Роблячи висновок на підставі всього вищесказаного, відзначимо, що “негайне проголошення автокефалії” не “принесло особливої ​​користі ані для відновлення внутрішньої єдності», ані для «зміцнення братніх зв’язків Московського Патріархату», ні для всеправославної спільноти!

Насильство, переслідування віруючих з боку державних і навколодержавних структур, новий розкол серед розкольників і численні обурення у Вселенському Православ’ї підтверджують, що Константинополь і його соратники з українського питання абсолютно не уявляли собі реальну ситуацію на Україні при плануванні української «автокефалії», яка по праву заслужила назва «злокефалії».

А найсумніше полягає в тому, що вони перетворили проблему однієї Помісної Церкви на всеправославну проблему з непередбачуваними наслідками для єдності всього Православ’я. І завдали шкоди всій Православної Церкви!

Протопресвітер Анастасій Гоцопулос

Переклала з грецької Ірина Сеніцару

Патри, 22 листопада 2020 р.

Romfea.gr

«Слідкуйте за нами в Telegram https://t.me/antiraskol».

Share on print
Share on email
Share on odnoklassniki
Share on twitter
Share on whatsapp
Share on telegram
Share on facebook
Підписуйтесь на наші соцмережі TelegramFacebook

Читайте також

Недавні записи

#УПЦ #УПЦ КП
Запропонувати новину
Scroll Up