У своїй роботі митрополит Никифор доходить висновків, що:
Українська Православна Церква є канонічною територією Московського Патріархату, а спроба Константинопольського Патріархату відкликати своє рішення 1686 р. про передання Київської митрополії є антиканонічною та такою, що не має сили;
надання автокефалії представникам українського розколу протирічить канонам та церковній практиці;
прийняття апеляцій від вивержених з сану та анафематствованих осіб без їхнього покаяння протирічить канонам, рівним чином антиканонічною є претензія Константинопольського Патріархату на прийняття апеляцій з інших Помісних Церков;
надання автокефалії українському розколу не «повернуло український народ у канонічне русло», як це стверджує Константинопольський Патріарх, а навпаки, мало за собою «катастрофічне розділення Української Церкви та болісний розкол її христоіменитої повноти», а також погрожує розколом світовому Православ’ю;
одностороннє надання автокефалії похитнуло авторитет Константинопольського Патріархату як центру координації світового Православ’я;
розрив євхаристичного спілкування з Константинопольським Патріархатом з боку Московського Патріархату обґрунтований канонічно;
нова претензія Константинополя на «першість без рівних» підміняє першість служіння першістю влади та підриває соборність Церкви;
новий догмат про те, що нібито Патріарх Константинопольський є Главою Церкви, протирічить православній догматиці, еклезіології та канонічному праву;
узурпація влади Патріархом Варфоломієм на канонічній території України протирічить духу Критського Собору;
обов’язок грекомовних Помісних Церков – підтримати канонічні права Руської Церкви; підтримка рішень Константинопольського Патріархату з міркувань грецького патріотизму буде проявом єресі етнофілетизму, засудженої Константинопольським Собором у 1872 р.