Центром досліджень Кіккського монастиря (Кіпрська Православна Церква) опублікований труд ігумена обителі митрополита Кіккського і Тілірійського Никифора «Сучасне українське питання та його вирішення згідно з божественними та священними канонами» (Нікосія 2020, 233 стор.).
Митрополит Никифор, один з найбільш шанованих ієрархів Кіпрської Церкви, бачить своєю головною метою збереження єдності Православ’я, і з першої сторінки йому присвячує свій труд: «Єдності Православ’я – на знак вдячності та з благоговінням присвячується».
Він особливо наголошує, що у роботі над настільки гострим для Церкви питанням керувався архієрейською совістю та усвідомленням обов’язку, прагнув зберегти неупередженість дослідника: «Це просто та смиренне, позбавлене честолюбства дослідження не бачить іншої для себе честі, окрім як надати – без замовчувань та таємних домислів – православним вірянам, котрі живуть у тіні руйнівного для Православ’я розколу, ті вихідні елементи українського церковного питання, котрі їм необхідні, щоб скласти собі повне та правильне уявлення, згідно зі священно-канонічним Переданням Православної Церкви – та керуватися ним у своїх подальших діях… Його мета – не прикрашати або драматизувати, але подати правду неупереджено, тобто без забобон, симпатій або антипатій. Я пишу, за словом божественного апостола, щиро, як від Бога, перед Богом (2 Кор. 2:17). У смиренному зусиллі розкрити дане питання, наскільки це необхідно, ми будемо керуватися священними канонами Вселенських Соборів, Помісних Соборів, котрі мають вселенський авторитет, канонами богоносних Отців та відповідної загальною та спеціальною бібліографією з даної тематики. А коли знадобиться, звернемось і до Слова Божого, прихованого, подібно до скарбу, у Священному Писанні Ветхого та Нового Заповіту».
Митрополит Кіккський усвідомлює, що публікація книги може стати небезпечною для нього: накликати гнів сильних світу цього, викликати крайнє роздратування зі сторони «націоналістів та решти спотворювачів істини», послужити приводом до упередженої критики та навіть наклепу на нього – але висловлює готовність прийняти погрози та наругу з мужністю та вдячністю Богу. Він твердо впевнений, що «тріумф зла має тимчасову природу».
Основа змістова частина книги містить наступні розділи:
- «До церковної юрисдикції якого Патріархату належить Україна?»
- «Хто володіє правом надання автокефалії, і за яких передумов?»
- «Чи має або ні Вселенський Патріархат Константинополя канонічне право приймати апеляційні клопотання поза своїми кордонами?»
- «Розрив церковного спілкування між Православними Церквами»
- «Хто є Главою Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви»
- «Традиція Розширеного Синоду Ендімуси Константинополя»
- «Соборний та ієрархічний устрій Православної Кафолицької Церкви».
Уникаючи політизації питання та виходячи з одних лише історичних та богословсько-канонічних аргументів, автор досліджує всі ключові аспекти можливого вирішення українського церковного питання: юрисдикційну належність канонічної території України, порядок надання автокефалії, розгляд апеляцій у Православній Церкві, канонічні підстави до розриву євхаристичного спілкування, проблему першості у Церкві та меж повноважень Константинопольського Патріарха.
У своїй роботі митрополит Никифор доходить висновків, що:
- Українська Православна Церква є канонічною територією Московського Патріархату, а спроба Константинопольського Патріархату відкликати своє рішення 1686 р. про передання Київської митрополії є антиканонічною та такою, що не має сили;
- надання автокефалії представникам українського розколу суперечить канонам та церковній практиці;
- прийняття апеляції від вивержених із сану та анафематствованих осіб без їхнього покаяння протирічить канонам; рівним чином антиканонічною є претензія Константинопольського Патріархату на прийняття апеляцій з інших Помісних Церков;
- надання автокефалії українському розколу не «повернуло український народ у канонічне русло», як це стверджує Константинопольський Патріарх, а навпаки, мало у наслідку «катастрофічне розділення Української Церкви та болісний розкол її христоіменитої повноти», а також загрожує розколом світовому Православ’ю;
- одностороннє надання автокефалії похитнуло авторитет Константинопольського Патріархату як центру координації світового Православ’я;
- розрив євхаристичного спілкування з Константинопольським Патріархатом зі сторони Московського Патріархату є обґрунтованим канонічно;
- нова претензія Константинополя на «першість без рівних» підміняє першість служіння першістю влади та підриває соборність Церкви;
- новий догмат про те, нібито Патріарх Константинопольський є Главою Церкви, протирічить православній догматиці, еклезіології та канонічному праву;
- узурпація влади Патріархом Варфоломієм на канонічній території України протирічить духу Критського Собору;
- обов’язок грекомовних Помісних Церков – підтримати канонічні права Руської Церкви; підтримка рішень Константинопольського Патріархату з міркувань грецького патріотизму буде проявом єресі етнофілетизму, засудженої Константинопольським Собором у 1872 р.
Повний текст висновків книги у російському перекладі див. тут.
Книга написана доступною мовою, добре та переконливо структурована, супроводжується іменними вказівниками та необхідним технічним апаратом.