Дивлячись на дії Фанару з моменту дарування томосу українським розкольникам, ми можемо сміливо констатувати – Константинопольський патріархат не вважає за потрібне дотримуватись навіть видимості якихось правил або канонів. Ставка зроблена на метод «хто голосніше кричить, той і правий», а також використання ресурсів політичного та кулуарного тиску. Зі ствердженням Байдена як президента США натиск фанаріотів стане ще більш сильним і, що навіть важливіше, більш безпринципним.
У зв’язку із цим спроби вибудовувати дискусію з Фанаром по лінії канонів або історичних документів не принесуть якогось значимого результату. Це буде схожим на прагнення зупинити бомбардування своєї землі парасольками від дощу. Адже Фанар не збирається вступати в суперечки. Він вже визначив, що «правий», і тепер лише ламає через коліно решту. З тим, щоб і вони – нехай і під тиском, нехай і шляхом шантажу – офіційно визнали обґрунтованість відповідних претензій Константинопольського патріархату.
Враховуючи це, в нашої Церкви лишився тільки один дієвий метод протистояння експансії Фанару. А саме – офіційне підняття питання про відхід Фанару в розкол та єресь «папізму».
Саме навколо цієї тематики, на нашу думку, і доцільно вибудовувати подальшу діяльність наших церковних структур. Якщо ж ми не вийдемо за рамки виключно історичних дискусій, то на нас чекають важкі часи. Фанар за підтримки «сильних світу цього» проведе аналогічну американським виборам операцію з просування свого варіанту розвитку світового Православ’я. І йому (якщо наша сторона не переведе все в правильну площину розгляду питання) буде набагато простіше, аніж нам. Бо для тих, хто перестав рахуватись із правилами, немає жодних перешкод. Ані в моральній, ані навіть у духовній сферах. З людської точки зору – це однозначно виграшна позиція. Але не з Божої. Однак і нам слід пам’ятати, що ми можемо сподіватись на Його підтримку лише у тому випадку, якщо самі не боятимемось відкрито захищати правду. А не ховатись за напівмірами та спробами проскочити «між крапель»…