Доповідь ректора КДАіС єпископа Сильвестра (Стойчева) на ХІІ Міжнародній науково-практичній конференції 27 жовтня 2020 року (м. Київ).

(початок)

Тепер звернемося до особливостей церковного судочинства. В Статуті про управління Української Православної Церкви в редакції 2007 р. вказано, що в межах УПЦ Церковним судом вищої інстанції є Собор єпископів. Він приймає рішення у судових справах щодо архієреїв. Єпархіальні суди є компетентними здійснювати судочинство у справах кліриків та мирян. Оскаржити рішення єпархіального суду можна шляхом звернення до Священного Синоду.

В межах Української Православної Церкви такі канонічні покарання, як пожиттєва заборона духовенства у священнослужінні, позбавлення сану та відлучення від Церкви, накладаються єпархіальними архієреями з наступним затвердженням Священним Синодом УПЦ та Митрополитом Київським і всієї України. Якихось апеляцій на ці рішення до судових органів Руської Православної Церкви не передбачається.

Єпископи ж Української Православної Церкви мають право подавати апеляції до Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Отже, по відношенню до вищої церковно-судової інстанції Української Православної Церкви Архієрейський Собор Руської Православної Церкви виступає в якості суду другої інстанції.

Що стосується церковного суду ПЦУ, то її Статут встановлює лише загальні обриси церковно-судової системи. Про порядок функціонування судових органів Статут нічого не говорить. Очевидно, передбачається прийняття окремого документу, який буде регламентувати роботу усіх судових інстанцій.

Як томос про автокефалію ПЦУ, так і Статут ПЦУ говорять про можливість для священнослужителів «будь-якого сану», які були засуджені «своїми церковними властями до будь-якого покарання», подавати апеляції до Вселенського патріарха. Тобто право подавати апеляції до Вселенського патріарха мають не тільки єпископи, але й священники та диякони ПЦУ.

Останнє положення відрізняє церковне судочинство в ПЦУ від судової системи в Українській Православній Церкві. Як ми бачили, судові рішення щодо священників, дияконів та мирян, прийняті в Українській Православній Церкві, не передбачають подачі апеляцій до церковно-судових інстанцій Руської Православної Церкви.

Лише єпископ може апелювати до Архієрейського Собору Руської Православної Церкви. Крім того, Положення про Церковний суд Руської Православної Церкви не передбачає залучення інших Помісних Церков до вирішення місцевих церковно-судових справ. Церковно-судова система Руської Православної Церкви не передбачає жодних апеляцій ні до Константинопольського патріарха, ні до інших Предстоятелів Помісних Церков. В ПЦУ ситуація інша. Отже, і в сфері церковного судочинства Константинопольський патріарх зберігає очевидний вплив на ПЦУ.

Вкрай актуальною є і проблема пастирської опіки православною діаспорою. Лише з початку 1990-х рр. Україну полишило близько 7 мільйонів наших співвітчизників. Тому Українська Православна Церква вже не один рік працює над створенням ефективного механізму пастирського окормлення українців у діаспорі.

Статут про управління Української Православної Церкви нічого не говорить про можливість створення її установ за кордоном. Тим не менше, в результаті консультацій зі священноначаллям Руської Православної Церкви на сьогодні розроблено порядок відкриття українських парафій та призначення духовенства для служіння серед української діаспори. Священники для закордонних парафій обираються з числа українських кліриків. Їх призначення відбувається за клопотанням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Українські православні громади за кордоном включаються до складу закордонних єпархій Руської Православної Церкви. На таких парафіях за богослужінням поминається ім’я Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Наразі такі громади вже функціонують в Італії, Португалії, Німеччині.

Питання про церковні структури в діаспорі стало особливо дражливим для ПЦУ. В тексті томосу чітко вказано, що юрисдикція ПЦУ «обмежується територією Української Держави» і тому ПЦУ «не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами» України. Ті ж закордонні структури, які раніше створили УПЦ КП та УАПЦ, мають відтепер підкоритися Константинопольському патріаршому престолу, «який має канонічні повноваження в діаспорі». В Статуті ПЦУ також вказано, що виключне право духовної опіки православною діаспорою має Константинопольський патріарх. Отже, і в томосі, і в Статуті знайшла відображення традиційна позиція Константинопольської Церкви щодо православної діаспори. Ще з 1920-х рр. Константинопольські патріархи наполягають, що усі православні християни, які мешкають на тих територіях, де немає Помісних Православних Церков, мають увійти в канонічне підпорядкування Константинопольської Церкви.

Однак інші Помісні Церкви не погоджуються з такими амбіціями Константинополя. Сьогодні більшість Помісних Церков мають свої структури в діаспорі. Так, в Західній Європі та в Америці діють єпархії Антіохійської, Руської, Грузинської, Сербської, Румунської, Болгарської Церков. До того ж і самі національні діаспори не бажають переходити у підкорення грецьким архієреям.

Відтепер ця суперечка зачепила і ПЦУ. З одного боку, ПЦУ включила до свого складу усіх архієреїв УПЦ КП, які служать за межами України. Однак це вступає в пряме протиріччя з вказаними положеннями томосу та Статуту. Тому, з іншого боку, керівництво ПЦУ намагається добитися для себе права впливати на процес призначення священників для служіння в діаспорі. Наскільки нам відомо, на даний час досягти якихось домовленостей з Константинопольською Церквою ПЦУ не змогла…

Проведений аналіз дозволяє зробити певні висновки щодо канонічного статусу Української Православної Церкви у порівнянні зі статусом ПЦУ.

Як зазначено, Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви. В статутних документах Руської Православної Церкви встановлено кілька ознак канонічного зв’язку Української Церкви з Московським Патріархатом, а саме:

1) Предстоятель Української Православної Церкви, який обирається українським єпископатом, благословляється Московським патріархом

2) Українська Православна Церква отримує святе миро від Московського патріарха.

3) Статут про управління Української Православної Церкви приймається її Собором та схвалюється Московським патріархом.

4) Архієрейський Собор Руської Православної Церкви має право приймати апеляції від українських єпископів, проти яких винесено церковно-судові рішення в Українській Православній Церкві.

Цим фактично вичерпується залежність Української Православної Церкви від Московського Патріархату.

Що стосується ПЦУ, то вона є автокефальною. Це проявляється, перш за все, в тому, що ПЦУ сама обирає та поставляє свого Предстоятеля. Однак, статутні документи ПЦУ зберігають за Константинопольським патріархом певні владні прерогативи, а саме:

1) ПЦУ отримує від Константинопольського патріарха святе миро.

2) Константинопольський патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту ПЦУ по відношенню до томосу про автокефалію.

3) Усі питання життя ПЦУ, які не оговорені в тексті Статуту, мають вирішуватися комісіями, створеними з представників Константинопольського патріархату та ПЦУ.

4) Хоча Предстоятель ПЦУ обирається українським єпископатом, але в разі конфліктів, які виникають під час його обрання, ПЦУ має звертатися за допомогою до Вселенського патріарха.

5) Усім клірикам ПЦУ (єпископам, священникам та дияконам) надано право подавати до Константинопольського патріарха апеляції на судові рішення, прийняті церковно-судовими інстанціями ПЦУ.

6) ПЦУ має звертатися до Вселенського Патріарха для вирішення важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру.

7) ПЦУ не має права створювати свої єпархії, парафії та інші структури в українській діаспорі. Ексклюзивне право на духовне окормлення діаспори закріплюється за Константинопольським патріархом.

Порівнюючи статутні документи Української Православної Церкви з томосом та Статутом ПЦУ, ми можемо сказати, що у певних позиціях обсяг прав нашої Церкви є співставним або навіть більшим, чим обсяг прав ПЦУ. Наприклад, статутні документи УПЦ не передбачають втручання інших Помісних Церков у процес обрання Предстоятеля. Натомість Статут ПЦУ в особливих випадках припускає таке втручання з боку Константинопольського патріарха. Статут УПЦ не передбачає для священників та дияконів права подавати апеляції до церковно-судових інстанцій Московського Патріархату. Статут же ПЦУ чітко говорить про можливість таких апеляцій до Константинополя. Право тлумачити положення Статуту УПЦ закріплено за Священним Синодом УПЦ. При цьому за Константинопольським патріархом збережено право тлумачення положень Статуту ПЦУ по відношенню до томосу. Також Константинопольський патріархат має право створювати спільні комісії з ПЦУ для редагування її Статуту у майбутньому. Українська Православна Церква має можливість духовно опікуватися діаспорою та направляти своїх кліриків для служіння закордоном. ПЦУ ж позбавлена права вести будь-яку пастирську діяльність за межами України.

Усе це показує, що такі поняття, як «автокефалія» та «автономія», в різних Помісних Церквах можуть наповнюватися різним змістом.

Статус Української Православної Церкви багато в чому співставний не тільки з Автономними, а навіть і з Автокефальними Церквами. При цьому ПЦУ є автокефальною, однак при цьому Константинополь зберігає чимало механізмів впливу на її внутрішнє життя.

Томос про автокефалію ПЦУ та її Статут чітко свідчать про сучасне самоусвідомлення Константинопольського патріарха. Викладене в них вчення про першість у Вселенській Церкві, офіційно відкинуте Руською Православною Церквою. Ця доктрина є сьогодні одним з головних факторів глибокого розділення у Світовому Православ’ї. Отже, український церковний конфлікт має не тільки політичний та канонічний вимір, але й вимір догматичний, віровчительний. Ми стикаємося сьогодні з двома дуже різними інтерпретаціями устрою Світового Православ’я. Цілком очевидно, що вирішення церковного конфлікту в Україні буде тісно пов’язаним з богословською полемікою з приводу першості у Вселенській Церкві.