До 88-річчя «патріарха» Філарета…

ôîòî Íèêîëàé Òèì÷åíêî 13.07.2011

23 січня відзначає своє 88-річчя очільник «Київського патріархату». Такий поважний вік змушує робити життєві висновки. Беручи до уваги той факт, що «патріарх» Філарет колись очолював Український Екзархат, а потім став першим Предстоятелем Української Православної Церкви у новому статусі «самокерованої церковної одиниці», вважаємо за потрібне нагадати думки теперішнього «українського Мойсея» стосовно ключових богословських тем. Частину життєвого відліку «патріарх» Філарет провів в РПЦ, частину – в УПЦ, а сьогодні, очолюючи «Київський патріархат», намагається писати історію «незалежної церкви», ізольованої від самої Церкви.

Щодо Брестської унії: «Ви знаєте історію і, отже, знаєте про нелегкий шлях Христової Церкви до єднання. Ініціатива унії вийшла з Риму, і на практиці вона вилилася у боротьбу не тільки Церков, а й народів. Саме через це передусім унія, як така, засуджена історією. Чому ж її нині пропонують відновити? Чому РПЦ проти? Тому, що такий розвиток подій призвів би до відродження боротьби, яку вже пережили наші предки. Почалася б не тільки релігійна ворожнеча. В неї були б втягнуті люди, далекі від релігійних проблем. Очевидно, загострилися б міжнаціональні відносини. І ми повинні подбати, щоб цього не сталося. Унію, як відомо, скасував Львівський собор 1946 року. Ви, мабуть, чули, що дехто в християнському світі не визнає його рішень, висуває тезу про нібито неканонічність цього собору. Яка з цього приводу наша думка? Собор був канонічний. В його роботі взяли участь єпископи, було духовенство, були миряни. Рішення собору підтримало все населення регіону. Тисячі парафій краю возз`єдналися з Руською Православною Церквою. Одним з основних аргументів, який висуває католицька Церква на підтвердження тези про не канонічність Львівського собору, є той факт, що він зібрався без благословення папи. Але ж за цією логікою Брестський собор 1596 року, який проголосив унію, теж був неканонічний, бо проходив без благословення Константинопольського Патріарха й супроти його волі, а єпископи, які були там, ще раніше перейшли в унію й, отже, не могли представляти Православну Церкву».

Львівський Собор 1946 р.: «Церковне возз`єднання, яке справедливо можна назвати воскресінням православ`я на ваших споконвіку православних землях, святкується нами в ті дні, коли в наших храмах лунають пасхальні співи, які прославляють Воскреслого Христа – Главу Церкви. Кілька днів тому народи нашої країни відзначали День перемоги над фашизмом, що був загарбав багато європейських країн. Одержана радянським народом перемога створила сприятливі умови для церковного возз`єднання грекокатоликів. Воно стало можливим тому, що лише після звільнення західних областей України можна було покінчити з Брестською унією 1596р., насильно нав`язаною нашим предкам, українцям і білорусам, – однокровним братам російського народу.

В наші дні навряд чи знайдеться освічена людина, обізнана з історією нашої країни, яка б не розуміла справжньої мети унії. Замість церковної єдності унія завжди несла з собою роз`єднання, ворожнечу й ненависть. Вона пригнічувала церковну та національну самосвідомість і була знаряддям гноблення нашого народу. Унія –не Боже діло. Вона була насильством над християнською совістю і служила не єдності віри, а єдності зовнішньої організації і влади Римської Церкви. Історія засудила унію як шлях до єднання церков…

Повернення за ухвалою Львівського Собору 1946 р. до лона Матері-Церкви, відірваних від неї чад Галичини і остаточне припинення існування Брестської унії – це значна історична подія. Львівський собор має важливе значення. Він виявив волю грекокатолицького духовенства і мирян повернутися до православної віри своїх праотців. Досить згадати, що вже до початку Львівського Собору подали особисті заяви 997 священиків, тобто 78 процентів духовенства виявили бажання вийти з унії і возз`єднатися з  Православною Церквою…

Даремно деякі українські католики за рубежем твердять, ніби Львівський  Собор 1946 р. не мав права на скасування Брестської унії. Та хіба могло щось стати на перешкоді християнській свободі ?! Наводячи тінь на Львівський Собор, вони не мають на увазі ні піклування  про церковний мир, ні прагнення в дусі християнської любові допомагати розвиткові екуменічних відносин між Православною і Римсько – католицькою Церквами. В них виявляється лише сліпе бажання  поновити унію, яка – це всім добре відомо – протягом усієї своєї історії ширила незгоду серед віруючих людей і сіяла ворожнечу між братніми слов`янськими  народами».

Про звинувачення в адрес Руської Православної Церкви: «Ми відкидаємо звинувачування, зведені на Руську Православну Церкву, на її минуле й теперішнє, на її архіпастирів та пастирів уніатами та підтримуючими їх деякими засобами масової інформації як всередині країни, так і за кордоном. Ми висловлюємо здивування і гіркоту з приводу неконституційних дій місцевих властей  Західної України, що ще більше загострюють обстановку, дискримінують громадян православного віросповідування, зазіхають на законні права Православної Церкви

Апологети уніатства видають унію за національний український дух. На ділі ж вона була завжди і залишається нині зброєю розривання духовної єдності українського народу, зброєю відриву Галичини  не тільки від Москви, але й від Києва. Ми звертаємося до всіх, кому дороге українське національне відродження, із закликом усвідомити всю серйозність загрози цілісності української нації, яку несе за собою унія…

Окремі церковні, а частіше навколо церковні «діячі» виступають від імені Церкви з заявами, на які вони ніким не бувають уповноважені, і тим сіють розбрат у народі Божому. Для подолання цих нездорових явищ священноначаліє Руської Православної Церкви, на яке покладена Богом відповідальність за церковний мир та благочиння, у відповідності зі своїм обов`язком повинне, керуючись церковними канонами, оберігати паству від тих, хто сіє спокуси і смуту…»

Про автокефалію: «Зараз автокефальний рух поширився в основному в Галичині. Разом з тим, користуючись політичною ситуацією, нецерковні сили прагнуть поширити розкол на всю Україну, поставивши собі за мету ліквідацію Української Православної Церкви…

Дарування автокефалії державою суперечить основному канонічному правилу. Бо ніхто не може дати іншому право, якого не має сам. Державна влада не тільки не має верховної церковної влади, але не має взагалі ніякої церковної влади…

Автокефалію не може проголошувати частина єпископату автокефальної церкви за власними спонуканням або під тиском державної влади…

Будь-яка автокефальна церква вповноважена дати автокефалію тільки тій частині Церкви, яка канонічно підлягає під її юрисдикцію. Дарування автокефалії частині якоїсь іншої автокефальної церкви є порушенням основного канонічного принципу про недоторканність прав усякої автокефальної Церкви і строго засуджується законом…»

Про дарування широкої автономії Українській Православній Церкві: «Самостійність і незалежність УПЦ ми розуміємо як повернення до часів Київської митрополії, тобто до часів Петра Могили, коли Київська митрополія відносно була незалежною, але входила до складу Константинопольського патріархату. Тепер вона так само буде самостійна і незалежна, як ми вважаємо, але підтримуватиме зв`язки з Московським патріархатом та Вселенським Православ`ям. Таким чином, незалежність, яку ми наповнюємо таким змістом, відповідатиме тій незалежності, яку наша Церква мала колись. Тепер я хотів би сказати декілька слів про автокефалію. Наша Православна Церква з часів старого Володимира перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату і повністю незалежною, автокефальною вона ніколи не була. Тільки в 20-ті роки цього століття на Україні з`явилося таке бажання – мати автокефальну Церкву. Взагалі УПЦ може бути автокефальною, але тільки тоді, коли Церква-Мати, тобто Московський патріархат, дасть відпускну грамоту про відокремлення частини Церкви, якщо ця частина буде визнана Вселенським Православ`ям як автокефальна. Тільки за таких умов може бути законна, канонічна автокефалія. Коли ж автокефалія проголошується самочинно, без дозволу, без згоди Матері-Церкви, то така автокефалія є незаконною, тобто неканонічною, і вона не може бути визнана жодною православною Церквою. Тому ми і вважаємо, що та «автокефалія», яку проголосив Бондарчук, не може бути визнана канонічною. Я хотів би ще звернути вашу увагу на титул, який має предстоятель цієї, так званої, УАПЦ – Патріарх. У православній Церкві така честь  мати титул «Патріарх» – надається Собором Православної Церкви, і Руська Православна Церква одержала достоїнство Патріархату тільки зі згоди усіх східних патріархів у 1589 році, але автокефальною вона була з 1448 року. РПЦ була автокефальною, але очолювалась не патріархом, а митрополитом. А тут проголосили себе неканонічно автокефальною Церквою, взяли титул Патріарха. В історії нашої Православної Східної Церкви не було випадків, щоб Церква сама собі надавала достоїнство патріархату…»

Share on print
Share on email
Share on odnoklassniki
Share on twitter
Share on whatsapp
Share on telegram
Share on facebook
Підписуйтесь на наші соцмережі TelegramFacebook

Читайте також

Недавні записи

#УПЦ #УПЦ КП
Запропонувати новину
Scroll Up