19 квітня 2007 року, з метою роз’яснення позиції УПЦ КП щодо канонічного статусу цієї конфесії та її поглядів на ситуацію в українському Православ’ї, собор “Київського патріархату” проголосив історико-канонічну декларацію під назвою “Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква”. Документ мав безліч суперечностей, чим привернув увагу багатьох церковних істориків та каноністів. Серед тих, хто прокоментував декларацію УПЦ КП, був і чинний прихильник об’єднання УПЦ з “філаретівцями” – архімандрит (нині – митрополит) Олександр Драбинко. Варто зауважити, що в 2007-му році архімандрит Олександр висловлював суттєво відмінні, від його теперішньої позиції, думки.

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю архімандрита Олександра (Драбинко), в якому він доводить всю необґрунтованість доводів УПЦ КП, які викладено в  історико-канонічній декларації “Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква”.

Архімандрит Олександр (Драбинко): «Декларація підтверджує богословську неспроможність розкольницької церкви»  

“…ти зважений на терезах і знайдений дуже легким” (Дан. 5, 27)

Не так давно архієрейський собор так званого Київського Патріархату прийняв історико-канонічну декларацію «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква». Деякі враження та думки з приводу цього документа висловлює головний редактор офіційного сайту УПЦ архімандрит Олександр (Драбинко), який спеціалізується на канонічно-історичному аналізі питань, пов’язаних із розколом у Православ’ї в сучасній історії.

– Отець Олександр, Ви опрацювали багато матеріалів, пов’язаних із розколом у Православній Церкві в Україні, результатом чого стала книга “Чому розкольницькі угруповання в Україні називаються неканонічними”. Ваше враження від цієї декларації?

– З погляду церковної канонічної науки до декларації не можна ставитися як до серйозного документа, тому що вона розрахована на тих, хто не знає ані історії Церкви, ані її канонів. Вона не витримує наукової критики. Ця декларація – радше спроба, вельми невдала спроба, тих, хто в розколі, виправдати самих себе та переконати, знову ж таки самих себе, у власній повноцінності. Щось на зразок того, коли сліпий переконує оточуючих, що він дуже добре бачить.

– Архієрейський собор УПЦ КП постановив розповсюдити цю декларацію серед православних віруючих, навіть перекласти російською мовою, офіційно надіслати всім Предстоятелям Помісних Православних Церков, Президенту України і т. д. Вочевидь, “КП” розпочав новий етап своєї популяризації.

– Я з усією впевненістю можу назвати це антипопуляризацією. Декларація має безліч суперечностей, плутанини і маніпуляцій церковним ученням, історичних інсинуацій, перекручень фактів. Вона ще раз підтверджує богословську неспроможність розкольницької церкви.

Вже що-що, а “документ”, який претендує на статус декларованості, має на меті донести думку авторів до широкого загалу, потрібно було готувати скрупульозніше. За 5-бальною системою я б оцінив його на “3”. “Три” – за те, що хтось сидів і друкував, а решта – за його змістовну цінність.

– Наведіть, будь-ласка, приклади.

– Так, у декларації говориться про те, що, цитую, «канони (церковні закони, або правила) є зовнішньою огорожею життя Церкви, а не змістом її віри та внутрішнього життя. Православна Церква живе і єднається в єдине тіло Христове не через канони, а вірою та дією благодаті Божої. Саме тому серед ознак єдності Церкви канони посідають останнє місце… Тому спроби представників Московського Патріархату оголосити канони і норми церковного права основою життя Церкви… близькі до фарисейського лжевчення».

По-перше, неприпустимим у цьому є протиставлення внутрішнього життя Церкви та канонів як зовнішньої огорожі. Одне не може бути без іншого – вони пов’язані між собою. Образно кажучи, якщо розбити посуд, то з нього витече вода, і такий посуд буде непридатним для вжитку. І знову, якщо “КП” говорить про канони як про зовнішню огорожу життя Церкви, то вони вже визнають їхню важливість, тому що за цією огорожею залишаються ті, хто поза Церквою і позбавлений благодаті Божої.

– Тут, взагалі, є щось близьке до непослідовності, притаманної харизматичному руху в християнстві.

– Цілком вірно. Ми зберігаємо церковні канони як свого роду конституцію життя Церкви. Ця конституція не є самим життям, але дає вірний орієнтир, щоб не піддатися гріху розколу, відокремлення від Вселенського Православ’я. Називати ж дотримання канонів фарисейським лжевченням і надалі нехтувати ними вкрай небезпечно, бо з часом це може призвести до так званого харизматичного вчення. Так, автори декларації вже хибно процитували Святе Письмо – «Дух дихає, де хоче» (Ін. 3, 8), виправдовуючи свої антиканонічні вчинки. До речі, це один з прикладів маніпуляції текстами Святого Письма, характерної для «харизматів»!

Уявіть собі ситуацію: приходять до Михайла Антоновича архієпископ Димитрій (Рудюк) у патріаршому куколі та архімандрит Євстратій (Зоря) з панагією. Закономірна реакція «патріарха»: «Ви що, хлопці, з глузду з’їхали?». На що останні на підставі декларації могли б відповісти: «Ваша святосте, так ви ж самі всім собором підписали документ, у якому «Дух дихає, де хоче». Ви ж не фарисей!»

До того ж, взагалі не відомо, як ставляться представники «КП» до канонів. З одного боку, вони їх заперечують, а з іншого – самі ж посилаються на них. Так, пояснюючи, що таке соборність і автокефалія Церкви, вони все ж таки звертаються до 34-го Апостольського правила. Цитую: «Ознаками помісного (автокефального) статусу Церкви є наявність у ній щонайменше трьох єпископів, які складають Архієрейський собор. Згідно з 34-м Апостольським правилом, один з цих єпископів обирається ними Главою, Предстоятелем Церкви». Але справа в тім, що такої кількості єпископів «Філаретівська церква» не мала на початку свого створення, оскільки перші перерукоположення із УАПЦ Антонія Масендича та Володимира Романюка здійснювалися в домовій церкві Філаретом та колишнім намісником Почаївської Лаври Яковом (Панчуком), а отже, розмови про наявність трьох єпископів не відповідають дійсності. Це ще один приклад того, як їхні діла розходяться зі словами.

– У декларації якимось дивним чином трактуються історичні події, пов’язані зі створенням автокефальних Церков.

– Ми не будемо зараз зупинятися на історії виникнення Помісних Церков. Про це двома словами не розповісти. Зверну лише увагу на таку цитату з декларації: «У жовтні 1921 року відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор, на якому остаточно сформувалася Українська Автокефальна Православна Церква». У зв’язку з цим виникає запитання: якщо в декларації говориться про Українську Автокефальну Православну Церкву, що сформувалась у жовтні 1921 року (а ми знаємо, що це була самосвятська церква, коли священики висвячували собі єпископа), то про який канонічний устрій і відношення до канонічного права такої сучасної псевдоцерковної структури, як «КП», може взагалі йтися? Тогочасна церква іменується ними «Українською Православною», але при цьому замовчується спосіб її утворення! Далі в цьому ж розділі, коли йдеться про Івана Теодоровича (розкольницького ієрарха, який емігрував до Америки), виникає просто дивовижна фраза: «…з огляду на нетрадиційне посвячення ієрархії УАПЦ на соборі 1921 р. Теодорович вирішив за краще прийняти традиційну посвяту»(?!). Як можна говорити про традиційне чи нетрадиційне висвячення на єпископа, якщо в Православній Церкві існує лише один вид єпископської хіротонії, а не два. Який там був собор, якщо на ньому не було архієреїв, і що це за УАПЦ, де поставлені архієреї відійшли від норм канонічного права й апостольського спадкоємства?

Ось що писав про них сам Липківський (самосвятський митрополит) «Риба, кажуть, псується з голови, так сталось і з УАПЦ. Перша її тяжка рана виявилась у вищому керуючому органі… і насамперед у її голові… Михайло Мороз був досить тяжким церковним працівником, що сам налагоджував, сам же руйнував… Як не підносимо ми свою всенародну благодать про утворення єпископату в УАПЦ, але у складі й цілого єпископату були сумні хиби і тяжкі рани на тілі УАПЦ… Собором був висвячений Юрій Махновський, людина взагалі гарна, але він жив невінчаний з жінкою якогось поштовика, з нею поїхав на єпархію до Чернігова, з нею подорожував по єпархії. Про це всі знали. Це робило сумне враження. За вимогою Мороза висвячений був єпископ Михайло Маляревський. Він плямив сан єпископа своїм шкурництвом.

Єпископ Григорій Стороженко, гарний промовець, справою УАПЦ захопився, але був зовсім нездатний до єпископства, не розумів його, а до того ж відбив жінку у єпископа Пилипа Бучила і одружився з нею, а скоро і зовсім відійшов від УАПЦ. Сам Бучило теж відійшов від УАПЦ. Кажуть, і проклинає той час, коли він до неї приєднався.

Архієпископ Пивоваров – людина без честі й совісті. Навіть поважний Кость Кротевич (архієпископ), людина стара, розвівся з жінкою й одружився з молодою.., перейшов до Житомира, там цю жінку відпустив, перейшов до Вінниці та і там не затримався і теж, кажуть, зрікся сану.

Теодосій Сергієв не встиг приєднатися до УАПЦ, як зараз же одружився з молодою дівчиною…

Щодо жіноцтва говорять і про архієпископа Івана Павловського, про архієпископа Степана Орлика і ще про декого.

Повну нездатність до єпископства в УАПЦ виявили й Григорій Мозолевський, Яків Гуляєвський і нікчемний Володимир Самборський… Ще далі по стежці ДПУ пішли єпископи Петро Ромоданов і Марко Грушевський, що зрікся сану, і Церкви, і взагалі віри.

На службу ДПУ пішли і єпископи Брожсньовський, Тарнавський, Ширяй. А весь взагалі єпископат УАПЦ, за винятком Ярещенка, Орлика і Феодоровича, що в Америці, покірно схилився перед вимогами ДПУ, – не без підстави заслужив собі в народі назву зрадників, христопродавців, які продали свого митрополита, і свою братію, і саму церкву-матір, обкидали їх найганебнішими наклепами, яких тільки вимагало від них ДПУ, навіть не за ласку панську, а хоч за тимчасове собаче життя…

Виходить, що новий єпископат УАПЦ був найтяжчою болячкою на тілі своєї церкви. Це дуже сумно, але це справді є, це вже голос народу…». (Цит. за: Архиеп. Леонтий “Украинские шовинисты и самосвяты”, ж-л “Русский пастырь”, № 22-23, с. 184-186).

– Чи з’явилося у декларації щось нове у викладенні позицій УПЦ КП?

– Нічого нового з того, що вже звучало протягом п’ятнадцяти років. Просто воєдино зібрані попередні гасла й позірні докази на своє виправдання. Вони навіть структуру декларації майже скопіювали з моєї праці про неканонічність розкольницьких угруповань в Україні. Що ж, за таких умов нам буде зручніше надалі вести богословську полеміку з розкольниками, оскільки вони виклали все, на що були спроможні, однак їхні аргументи непереконливі!

Церковна газета №16 (192), липень 2007 р.