Дивлячись на побудовані храми в тих регіонах України, де процвітає рейдерство з боку розкольників, відчуваєш, як на серці стає по-справжньому радісно. Адже це не стільки питання отримання нових церковних споруд. Це, передусім, питання зміцнення віри та створення сильних громад. Ті віряни, котрі пройшли через горнило принижень, бід, гонінь і при цьому зберегли свою парафіяльну «сім’ю», готові і в майбутньому до кінця зберігати вірність Православ’ю. І будівництво нового храму – це лише аспект, важливий, але все ж аспект проявлення їхнього твердого стояння у вірі.
Однак є одне «але». Численні приклади життя таких громад – це потужне підґрунтя для нашої Церкви, її якісний показник. Але як бути із ситуацією в цілому? Мій друг, відомий політолог, днями спитав у мене – а як УПЦ збирається реагувати на виклик сучасних політичних та ідеологічних реалій? Так, храми потихеньку будуються, але ніхто не скасував ані пропаганди проти канонічної Церкви, ані просування у суспільстві ідей, котрі виховують нове покоління в дусі нерозуміння або навіть ворожнечі до канонічної Церкви. Якщо про це не думати або на це не реагувати, наголосив мій товариш, то в майбутньому УПЦ ризикує зіткнутись зі зменшенням притоку людей в її храми. Так, останні стоятимуть, їх може бути багато, але віруючих з молодого покоління в них стане менше.
Не знаю, чи є правильною або ні така оцінка. Знаю лише, що люди – це головна цінність. І обов’язково треба поміркувати над тим, як зберегти їх у Церкві, як залучати в її лави молодь і як відповідати на питання, котрі все гучніше лунатимуть у суспільстві щодо УПЦ під впливом непростих політичних та ідеологічних реалій.
Можливо, вже зараз варто подумати не лише над будівництвом нових храмів, але й формуванням мережі православних шкіл, створенням Православного університету, вибудовуванням більш щільної взаємодії з лідерами думок, більш ефективним виходом у ЗМІ та соціальні мережі. Втім, це питання не для одного-двох експертів або ентузіастів. Необхідне соборне обговорення та соборне реагування на виклики/загрози, які виникають. Час ще є, головне – його остаточно не згаяти.