Один з представників так званого проукраїнського крила в УПЦ архімандрит Кирил Говорун відомий доволі ліберальними поглядами щодо стосунків з іншими релігійними конфесіями. Проте так було не завжди. Історії Церкви відомий період, коли Говорун спрямовував свої сили на боротьбу з УПЦ КП.

Увагу архімандрита привернула «Історико-канонічна Декларація Архієрейського СоборуУкраїнської Православної Церкви Київського Патріархату», яку той піддав нищівній критиці. Пропонуємо до уваги читачів богословський підхід архімандрита Кирила Говоруна до питання розколу в українському Православ’ї.

Чи є православним учення про Церкву, викладене в «Історико-канонічній декларації Київського Патріархату»?

Нещодавно українській громадськості була представлена так звана «Історико-канонічна декларація», яка за своєю суттю є полемічною апологією існування «Київського патріархату». Окрім детального екскурсу до церковної історії, у деклерації запропонована інтерпретація православної еклезіології, тобто вчення про природу Церкви, яка, на думку авторів декларації, мала б  виправдати існування «Київського патріархату» у тому статусі, який він наразі має. Історичний дискурс декларації викликає багато запитань, які потребують окремого аналізу. Водночас і тлумачення православної еклезіології, як воно викладене в декларації, є проблематичним. Саме на аналізі цього тлумачення я хотів би зосередитись у своїй статті, взявши за основу перший розділ декларації: «Церква».

Почати можна з цитати: «Східна Православна Церква не приймає латинського вчення про Єдину Церкву як обов`язково видиму організацію на чолі з римським єпископом як її видимим главою». У цій фразі декларації в одне ціле ув`язуються дві тези: про видиму єдність Церкви та видимого главу Церкви, яким у латинській традиції справді є єпископ Риму. Перша теза є абсолютно православною, а друга латинською та неприйнятною з точки зору східної християнської традиції. Отже, у декларації разом з латинською тезою про видимого главу Церкви відкидається православне вчення про видиму єдність Церкви. Натомість пропонується протестантське за своєю суттю вчення про містичну єдність Церкви. Це, як відомо, фундаментальна теза протестантської еклезіології, яку відкидають усі Православні Церкви. Справді, якщо прийняти тезу декларації про містичну єдність Церкви, тоді втрачає сенс уся канонічна традиція Православ`я, головною метою якої є якраз збереження видимої єдності Церкви. Якби православний світ застосував цю тезу, у ньому б почався справжній хаос, коли кожна група могла б відколотися від Церковного Тіла на основі того, що вона начебто має містичне єднання з Христом.

Впродовж усієї історії християнство стикалося зі спокусою розділення єдиної Церкви на містичну та видиму, феноменологічну. Такий еклезіологічний дуалізм сповідали ще ранньохристиянські монтаністи, а у наш час – протестанти. Проте навіть серйозні протестантські рухи зараз усвідомлюють необхідність видимої єдності Церкви та активно шукають його, адже еклезіологічний дуалізм безпосередньо суперечить пункту Символу віри про єдину Соборну Церкву. Навіть вони не зловживають словами Святого Письма про те, що Дух «дихає де хоче» (одна з тез декларації). Адже справді, Дух дихає там, де хоче Він Сам, а не церковні лідери, яким заманулось створити власну церкву та «впустити в неї» Духа.

Теза про містичну єдність Церкви, яка протиставляється єдності видимій, проводиться й далі в тексті декларації. Цитую: «В реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом. Проголошується, що адміністративне підпорядкування Московському Патріархату є необхідною умовою належності до Вселенської Христової Церкви, що тільки через адміністративне підпорядкування Московському Патріарху відбувається єднання Української Православної Церкви з іншими Помісними Православними Церквами». Між тим, стверджують автори декларації, «приналежність Київського Патріархату до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви визначається правильним і православним сповіданням істини, переданої Господом Іісусом Христом через апостолів всім, хто вірує в Нього, а не адміністративною єдністю з Московським або іншим Патріархатом».

Тут знову змішуються два поняття: ідея «адміністративної єдності» підмінює собою ідею канонічного спілкування. Ідея «адміністративної єдності» більше нагадує латинське тлумачення єдності Церкви, яке передбачає, що Церкви знаходяться у єдності одна з одною, коли вони підпорядковуються римському єпископу. З точки ж зору православного канонічного права, що таке «адміністративна єдність», незрозуміло. Якщо йдеться про спільне адміністрування Церкви, то такої єдності між Помісними Православними Церквами не існує, бо кожна з них має власне адміністрування. У цьому сенсі й Українська Православна Церква не має «адміністративного підпорядкування Московському Патріарху», як стверджується в декларації, тому що повністю самостійна у справах адміністрування. При цьому слід пам`ятати, що автокефальний чи автономний статус тієї чи іншої Помісної Церкви аж ніяк не порушує єдності Церков, тому що ця єдність здійснюється на іншому рівні – саме на рівні спілкування у Таїнствах та молитві.

Щоб пояснити, що це означає, наведу прості приклади: коли канонічний єпископ або священик з України приїздить, скажімо, до Стамбула, там він може служити лише з канонічним єпископом цієї країни. Він не може звершувати Літургію з тими єпископами, які не мають канонічного спілкування з канонічними єпископами Вселенського Патріархату (наприклад, із так званими старостильниками або самопроголошеним ще у 20-ті роки XX століття Турецьким патріархатом). Також, коли єпископ із Константинопольського Патріархату приїздить до України, він не може співслужити з тими єпископами, які не мають євхаристичного спілкування з рештою православного світу (наприклад, не може співслужити ні з ким з «Київського патріархату», і такого випадку насправді жодного разу не було). Саме канонічне спілкування єпископів, духовенства та вірних, яке базується перш за все на спільній Євхаристії, є основою єдності Церкви, у тому числі належності Української Православної Церкви до Церкви Христової. Те, що Блаженніший Предстоятель цієї Церкви, коли їде, скажімо, до Єрусалима, співслужить Єрусалимському Патріарху, або те, що Предстоятелі та представники усіх Помісних Церков, які приїздять до Києва, співслужать українським єпископам, –ось основа входження Української Православної Церкви до повноти Православ`я та єдиного Тіла Христової Церкви. І «Київський патріархат» не є канонічним не через те, що він не має «адміністративної єдності» з Московським чи будь-яким іншим Патріархатом, а через те, що не має видимого спілкування з рештою канонічного православного світу.

Підсумовуючи, можна сказати, що текст декларації у її еклезіологічній частині ставить читача перед дилемою: або адміністративна єдність, яка проголошується поганою, або містична єдність, яка проголошується доброю. Проте насправді це вибір між двома неправославними еклезіологічними концепціями: одна за своєю суттює католицькою, а інша – протестантською. І автори концепції віддають перевагу останній, відкидаючи православне вчення про видиму єдність Православних Церков, які можуть бути самостійними у самоврядуванні, але при цьому зберігати повноту спілкування у Христі та складати єдине Тіло Христове. З огляду на сказане, постає запитання, чи справді, як стверджується у декларації, «Київський патріархат визнає та сповідує словом і діянням ту саму православну християнську віру і ті самі істинні догмати, що і вся Повнота Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви?».

Церковна газета №19 (195), вересень 2007 р.