У білоруських протестах є і релігійний фактор. Так само, як він був присутній і на українському Майдані. У Білорусі сьогодні дві найпомітніші конфесії – православ’я та католицизм. Саме вони борються за увагу мітингуючих. Вся проблема у тому, що у Східної та Західної церков надто різні погляди на революцію.
М’яка сила
У Білій Русі понад 1700 громад Білоруської православної церкви і біля 500 осередків Римо-католицької церкви. За різними статистичними даними, у країні 65-70% православних вірян і біля 15-20% католиків. Причому понад 60% усіх католиків зосереджені на заході Білорусі, котрий межує з Польщею – у Гродненській області, де проживає чимало етнічних поляків. Всього в країні біля 400 тисяч поляків, переважна більшість котрих, звісно, є католиками.
Польща давно простягає свій вплив на Білорусь, котру бачить своєю геополітичною буферною зоною. Саме тому Польща транслює свої ідеї через кабельне телебачення («БелСат»), радіостанції («Рація», «Полонія», «Європейське радіо для Білорусі»), інтернет-сайти («Хартія-97», «Білоруський партизан», «Історична правда») білоруською мовою, а також посередництвом фондів («Вільна Білорусь», «Польща – Білорусь», «Допомога полякам на сході») та системи грантів, котрі розвивають «демократію».
Крім цього, Римо-католицька церква вже кілька років розглядається білоруською владою в якості польської «м’якої сили». Оскільки серед католицького духовенства чимало ксьондзів з Польщі, котрі, на думку уповноваженого у справах релігії Білорусі Леоніда Гуляко, «намагаються займатись політикою». У зв’язку із цим влада країни почала урізати квоту на в’їзд у країну іноземних проповідників, ратуючи за появлення національних ксьондзів.
Критика режиму
Дивовижним є інше: деякі православні білоруси щиро заздрять католикам, котрі першими і чи не офіційно підтримали протести – в особі, наприклад, глави Римо-католицької церкви в Білорусі Тадеуша Кондрусевича, котрий виступив із різкою критикою режиму Лукашенка. Під час акцій протесту в Мінську урочисто дзвонили дзвони католицького кафедрального собору.
Свої заяви на підтримку білоруського протесту зробили й інші католицькі діячі, наприклад, мюнхенський кардинал та глава українських греко-католиків. А на акції біля білоруського посольства в Москві можна було помітити веселого священика-францисканця.
І для католиків, на відміну від православних, участь у політичних акціях не є моветоном, оскільки подібне в природі Римо-католицької церкви, котра пройшла історичний шлях до християнського соціалізму, котрий виступає за солідарність із трудящими.
Теологія звільнення
Цей шлях почався у Франції ХІХ століття з друкованих католицьких видань ліберального спрямування (L’Avenir, L’Ére nouvelle, Le Сorrespondent) на хвилі ентузіазму, викликаного Французькою липневою революцією. Навколо редакцій стали групуватись віряни, серед котрих стали з’являтись священики і навіть єпископи. Потім ідеї перекинулись на католицькі ЗМІ та університети Європи. Таким чином почався зароджуватись рух, котрий іменується соціальним католицизмом. З нього розвинулись такі ліберальні течії, як неотомізм, американізм, теологічний модернізм, нова теологія тощо.
Однією з найрадикальніших течій стала теологія звільнення, у котрій Христос представлявся визволителем закріпачених, де християнська місія зводилась до політичної діяльності з пошуку соціальної справедливості та захисту пригнічених. Свій розвиток це вчення отримало в Латинській Америці, де католицькі священики йшли робочими на виробництва, щоб розділити долю народу, і навіть брали в руки зброю під час державних переворотів. Яскравою ілюстрацією стала сандиністська революція в Нікарагуа, коли багато католицьких священиків, послідовників «теології звільнення», виявились на певний час міністрами нового уряду.
Мирне життя
Православна церква на Русі в усі часи була хоча б зовнішньо аполітичною, а в періоди громадянських потрясінь – контрреволюційною. За православним віровченням, першим революціонером став диявол, а з людей – Адам та Єва. Саме тому віряни за православним богослужінням просять «тихого та мирного життя», тобто позбавити їх революцій та переворотів. Тому що святі Східної церкви одноголосно стверджують, що справедливості на землі не існує. Тим не менше, у новий час у Руській православній церкві з’явились миряни та священики, котрі не проти примірити роль учасників боротьби за справедливість. Вони разом з опозицією підписують «відкриті листи» і навіть беруть участь у мітингах протесту.
Останні події в Білорусі ніби гільйотиною розрубали полотно думок віруючих Руської православної церкви на дві частини. Рівні або нерівні – про це мають міркувати соціологи. Цей факт можна неозброєним оком побачити у соціальних мережах, де візуалізуються ідейні баталії. Перші безумовно підтримують мітингуючих білорусів, котрі виступають проти нечесних виборів, насилля та беззмінності влади. Інші бачать «помаранчеві» сценарії, котрі призведуть до великої крові.
Різниця у підходах
У цьому проявляється та сама різниця історичних підходів до протестів у Білорусі. І християни тут не виняток із правил. Православні ліберали широко розкритими очима дивляться у майбутнє, в котрому наївно прагнуть бачити лише позитив. Віруючі консерватори беруть натхнення з минулого, віддаючи перевагу тому, щоб вчитись на помилках минувшини.
Руська православна церква нехай і в меншому масштабі, але проходить шлях, котрим вже давно рухаються католики. В російському сегменті інтернету вже давно діють такі інформаційні рупори православної ліберальної думки, як, наприклад, «Православие и мир», «Богослов.ру», а тепер до них долучились і деякі телеграм-канали. Цікаво, що на тому ж «Правмирі» під час українських подій 2014 року з’являлись статті, котрі прославляли держпереворот, наприклад, «Богослов’я Майдану». Навколо цих майданчиків формується група православних лібералів, серед котрих чимало священиків, і навіть єпископів, котрі симпатизують мітингам протесту в Росії та на пострадянському просторі.
Гімн опозиції
У зв’язку з цим цікаво, що з різкою критикою свого уряду виступив глава Гродненської єпархії архієпископ Артемій (Кіщенко), а духовенство виконало гімн білоруської опозиції «Могутны Божа». Там же, у Гродно, відбулась хода на підтримку протесту, в котрій взяли участь священнослужителі та віряни різних релігійних номінацій – православні, католики, протестант та іудеї.
В свою чергу на провладному мітингу в Гродно президент Білорусі Олександр Лукашенко, звертаючись до священиків, закликав їх отямитись та зайнятись своєю справою. І натякнув, що держава на ці факти з байдужістю дивитись не буде. Але справа навіть не в Лукашенку, котрого вважають диктатором та дипломатично легковажним. А у спробі спіймати чужу хвилю.
Чужі речівки
Проблема в тому, що, коли духовенство солідаризується з якоюсь політичною силою, це розколює вірян, для котрих священики є лідерами думок. Тому що політика – це завжди боротьба за владу, котра в тому числі передбачає й антиконституційні криваві сценарії.
Виходить, що православні повинні мовчати? Звісно, ні. Конструктивна критика допустима, небезпечним є інше – протестувати за компанію, перебиваючись чужими речівками, оскільки в організаторів можуть бути приховані мотиви. Адже мало хто захоче, щоб його використовували у корисних цілях. Бо, як приписують Жоржу Жаку Дантону слова, нібито сказані ним перед стратою: «революція пожирає своїх дітей». І потім, найголовніша справа православних вірян – це молитва.