З інтерв’ю владики Правблогу:

«Давайте спочатку в принципі зрозуміємо саму «ситуацію онлайн». Адже не лише церковні люди, не лише взагалі християни, а й чимало сучасних культурологів, філософів, психологів кажуть про те, що людина живе у світі, де відсутня нормальна комунікація. І в результаті цього в людини породжується багато проблем, у тому числі й психологічного характеру. І цілковитий перехід у сферу «онлайн» не є позитивним явищем. Чим більше буде цього «онлайну» та менше справжньої комунікації обличчям до обличчя, тим більш неспроможним буде життя людини з наслідками у психологічних, духовних та інших проблемах. Це не лише слова священнослужителів, про це говорить чимало людей, котрі є по суті атеїстами. І тим не менш вони розуміють, що відсутність справжньої комунікації та заміна її на життя у комп’ютері не є позитивне явище для людської цивілізації».

«Щодо прямого ставлення до «онлайн-причастя», то давайте задумаємось над першорядним питанням: невже є гостра необхідність у цьому? Адже по великому рахунку священнослужителі завжди мали можливість у конкретних важких ситуаціях причащати бажаючих мирян. Є так звані запасні Святі Дари, котрі священики готують для тих людей, котрі через фізичну нездатність, хворі або ті, хто отримав пошкодження, не можуть прийти у храм. Священик передає ці Святі Дари для причастя. І в принципі нині ця система – причастя через запасні Дари – вона теж була цілком здатна бути реалізованою».

«Не думаю, що ситуація з карантином, яка вона була зараз, була настільки радикальною, що потребувала саме таких радикальних заходів. Думаю, що в основі бажання проводити «онлайн-літургії» лежить не піклування про паству, а лежить спроба отримати популярність, привернути до себе увагу».

«Крім решти, є ціла низка серйозних богословських питань до даної практики. Наприклад, саме по собі Причастя, сама по собі Євхаристія, що це таке? Це ж не просто хліб і вино, котрі несуть у собі енергію, або заряд сили, або ще щось. Таке ставлення – це язичницьке ставлення. Євхаристія є плоттю та кров’ю Христовими, а спілкування у Євхаристії – це найтісніший взаємозв’язок між Богом та людиною, і між людиною та людиною. Через Євхаристію ми єднаємось одне з одним. Тобто євхаристія – це найвища форма комунікації. Ми збираємось для спілкування одне з одним, і найвищою формою цього спілкування є євхаристія. А тут спілкування заміняється сидінням та спогляданням якогось відео».

«Шкода, що багато священнослужителів, хто виступав за цю систему «онлайн-літургії» та «онлайн-євхаристії», не розуміють і не усвідомлюють саме цього: Церква – це від початку зібрання, збори людей в ім’я Христове. «Де двоє або троє в ім’я Моє, там Я серед них» – це принцип зборів. Невже в період Нерона або в часи Діоклетіана, чи в часи радянського гоніння, було збиратись важче, ніж зараз? Тим не менш, люди все ж таки збирались, заради того, щоб разом молитись. «Отче наш», а не «Отче мій» ми співаємо у молитвах. Для нас, християн, дуже важлива ця ідея – ідея єднання в ім’я Боже, тому що гріх розділяє, а благодать об’єднує. І ця традиція від початку присутня і в богослужбових текстах, і в самому тексті Літургії на день П’ятидесятниці: протипоставлення Вавилонської вежі, котра розділяє людей, і Сіонської горниці, котра об’єднує людей. Зібрались заради Христа, заради спільної молитви, і ніколи ніщо не повинно це замінити. Так, бувають страшні ситуації. Ті ж гоніння 37-38 років. Але, слава Богу, ми не в цих умовах, тому не бачу необхідності, щоб запроваджувати такі радикальні практики».

«Особисто у мене, в людини, котра встигла застати різноманітних кашпіровських та чумаків, асоціація саме така: пан Кашпіровський з Чумаком заряджають воду через екран. Раптом якийсь священнослужитель вирішив, що він може через екран проводити освячення Дарів».

«В кінцевому підсумку я назвав би подібного роду практики несмаком».