Зовсім нещодавно митрополит Олександр (Драбинко) мав погляд щодо подолання розколу та церковного об’єднання протилежний тому, який він висвітлює зараз. Гарним прикладом для підтвердження послугує інтерв`ю, в якому гарно висвітлене його бачення подолання розколу в українському православ`ї, ролі політиків у Церкві та найголовніше – постаті Вселенського патріарха Варфоломія. Дивно, що за такий короткий період в світоглядах митрополита відбулися кардинальні зміни. (Події 1020-ліття Святкування Хрещення Київської Русі).

«Церковну єдність в Україні необхідно вимолити та вистраждати»

– Ініціатива святкування річниці 1020-річчя Хрещення Русі народилася в церковному середовищі. Однак у багатьох експертів склалося враження, що пізніше вона була перехоплена державою. Чи так це, і чи задоволена Церква, яка ініціювала святкування, їх ходом та результатом?

Що стосується «перехоплення» ініціативи, то так, дійсно, держава зробила певну спробу використовувати річницю, що святкується, для власних цілей. Для українських політичних діячів на другий план відійшло головне: це свято, насамперед, Української Православної Церкви – частини Вселенського Православ’я, Вселенської Церкви. І вже в другу чергу – це свято державне. Зауважимо, що ювілей об’єктивно міг стати урочистим приводом для покаяння братів, що відпали від церковного спілкування. Звичайно ж, Українська Православна Церква була уражена спробами держави ігнорувати особливий статус Церкви, яка є прямою спадкоємицею Київського Хрещення. Ми розуміємо, що в очах держави всі релігійні організації мають однакові права. Однак не можна державі ігнорувати той факт, що Вселенське Православ’я визнає єдиною спадкоємицею Київської Хрещення в Україні саме нашу Українську Православну Церкву на чолі з Блаженнішим Митрополитом Володимиром. У розвинених європейських країнах політичні еліти знаходять способи юридичного та соціального закріплення особливого статусу для таких традиційних церков. Такий особливий статус забезпечується, в тому числі, під час ювілейних урочистостей, навіть якщо особисті симпатії політичних діячів належать іншим релігійним організаціям. В Україні відповідна політична культура ще тільки формується. Політичні діячі України ще дозволяють собі в різних формах висловлювати свої симпатії та антипатії по відношенню до Церков. Але Українська Православна Церква витерпіла й це, пам’ятаючи, що слабкості людей не зупиняють дії благодаті Божої. І незважаючи на всі симпатії та антипатії політичних діячів, ювілей Хрещення Русі виявився тріумфом для Православ’я та Української Православної Церкви.

Деякі політичні діячі вирішили використати ювілей для досягнення прогресу в об’єднанні православних віруючих України. Однак, це побажання було заздалегідь приречене на невдачу через одну-єдину помилку державного апарату. Об’єктивно будь-яке просування в справі подолання розколу можливо тільки за активної участі Української Православної Церкви. Подобається це представникам державної влади, чи ні, але такою є реальність. Думаю, багато що можна було зробити по-іншому, і спогади були б більш приємними, якби наші чиновники більше прислухалися до голосу Митрополита Володимира.

Державний апарат активно працював над проектом святкування ювілею, розглядаючи приїзд Патріарха Константинопольського, перш за все, як одну із знакових подій, яка, на їхню думку, повинна була допомогти Україні подолати розкол і створити «єдину Церкву». Вся ця «самостійна» політика держави перетворювала церковних діячів в об’єкти маніпуляцій. Держава перестала виступати в ролі помічника Церкви при проведенні великого для України християнського ювілею. Державні діячі стали на шлях демонстрації власних симпатій та антипатій до різних православних ієрархів. Святішому Патріарху Константинопольського був наданий безпрецедентний за рівнем прийом. Його приймали на державному рівні, хоча, наприклад, на відміну від Римського Понтифіка, Константинопольський Патріарх не є главою держави. Боюся навіть, що дещо у всій цій показній пишності було не дуже приємно і самому Патріарху Варфоломію. З іншого боку, Українську Православну Церкву, яка повинна була бути, по суті, головним, основним учасником урочистостей, постаралися всіляко тримати в тіні. Більш продумана лінія поведінки державних діячів могла б принести більше плодів для народу України, Церкви, держави, нашої культури …

– Кидалася в очі деяка невідповідність між рівнем прийому глави Константинопольської Церкви і Патріарха Московського і всієї Русі …

Така невідповідність у прийомі церковних делегацій Константинополя і Москви з боку нашої держави, на жаль, дійсно мала місце. І з церковно-канонічної точки зору це навряд чи є виправданим. Всі Предстоятелі Помісних Православних Церков рівні між собою в своїй гідності. Константинопольський Патріарх не є главою Вселенської Церкви і не має влади над іншими Помісними Церквами. Він не може, наприклад, в односторонньому порядку вирішувати проблеми тих Церков, які мають автокефальний статус. Йому належить в цьому плані більш скромна роль – роль модератора при обговоренні проблем на загальноправославному рівні. Константинопольский Патріарх володіє історично сформованим правом першості честі, тобто він є першим серед рівних, але ніяк не главою всієї Православної Церкви подібно до того, як Папа Римський є главою Церкви Католицької.

При виборі формату прийому церковних делегацій наша влада, очевидно, керувалися не прийнятим міжнародним досвідом, а принципом політичної доцільності. І можливо, Святійшого Патріарха Варфоломія розглядали як головний інструмент для канонічної легітимізації представників «альтернативного православ’я» в Україні. Тому і формат прийому Предстоятеля Константинопольської Церкви носив такий безпрецедентний характер.

Щодо формату візиту Святійшого Патріарха Алексія склалося двояке враження. Рівень його прийому з боку держави ледве відповідав його статусу як Предстоятеля Церкви, вірними якої себе позиціонують мільйони православних громадян України.

З іншого боку, Святіший Патріарх побачив ті обставини, в яких несе свою непросту, але рятівну місію Українська Православна Церква, її Предстоятель Блаженніший Владика Володимир, наш єпископат і духовенство. Святійшого Патріарха вітали десятки тисяч православних українців, сердечно, щиро і люблячи. Хіба не ця жива віра і любов є головним, заради чого необхідно було приїхати? Думаю, саме народ Божий надав найдостойніший рівень прийому.

– Ви згадали про деякі можливі спроби легітимізації «альтернативного православ’я». Що саме мається на увазі? Яким чином Константинополь може канонічно легітимізувати УПЦ КП і УАПЦ?

– Я не маю будь-якої офіційної інформації із цього приводу, адже даний проект готувався без згоди та участі Української Православної Церкви. Однак, наскільки можна судити з публікацій експертів, мова, можливо, йшла про канонічне підпорядкування цих груп Константинополю на умовах обмеженої автономії.

Далі буде

За офіційними інтернет-матеріалами УПЦ («Испытание на зрелость», єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр, 10.12.2012)