Коли в державі відбуваються хвилювання і безладдя, з боку різних активістів часто можна почути звинувачення Церкви в тому, що вона не підтримує протестні акції.

Але потрібно розуміти, що Церква вища, ширша і глибша за будь-яку миттєву політичну акцію. Як правило, діти Церкви є серед усіх – і по одну, і по іншу сторону барикад. Тому, якщо Церква і виходить на барикади, то лише тому, щоб стати між протиборчими сторонами й закликати до миру.

Одна з головних функцій Церкви – миротворчість, тому, якщо церква кличе на барикади, це вірний маркер, того, що це вже не Церква, а політична організація в церковних шатах.

Коли людина бере участь у протистоянні, особливо в натовпі, вона часто радикалізується, втрачає здатність міркувати тверезо і розсудливо, демонізує тих, хто стоїть на іншому боці. А тут вже один крок до кровопролиття. У цьому Церква брати участь не може, і звинувачувати її в «бездіяльності» і «байдужості» може лише людина, яка поглинена пристрастю боротьби. А пристрасть – це вже гріх. Бо гріх  засліплює, спотворює дійсність, породжує ненависть.

Звичайно, потрібно бути реалістом – дуже важко протверезити людину, засліплену ненавистю. Але хоча б спробувати варто. Нагадати людині, що вона є християнином, що вона не є не частиною натовпу, що вона є дитиною Божою, яка звертається щодня до Бога з молитвою «Отче наш», що в кінці цієї молитви є слова: «і залиш нам борги наші, як і ми залишаємо боржникам нашим».

Мирний протест в рамках закону проти будь-якої несправедливості – це, звичайно, не гріх. Але там, де з’являється ненависть, де з’являється агресія, спрямована в той чи інший бік, де є відверті напади — це вже не християнство, під якими б благородними гаслами все це не відбулося.

Будемо тверезішими щодо себе і терпимішими один до одного і згадаємо про єдине на потребу – про порятунок наших душ – а все інше, за словами Писання – саме додасться.

Митрополит Антоній (Паканич), Українська Православна Церква