Регулярно спостерігаю у православному інтернеті та навколо нього спроби проаналізувати та зрозуміти сутність претензій Константинопольського Патріарха (КП) на роль «глави Матері-Церкви» і не почесного, а реального «Вселенського Патріарха». Автори намагаються зрозуміти цей феномен з точки зору канонічного права, догмата про Церкву і навіть психології. Читання пізнавальне та розвивальне, за що авторам вдячний. Але, на мій погляд, оцінки подібного плану не можуть бути повними, якщо не прийняти до уваги фактор політики, як світської, так і церковної.
У політиці все є елемент торгу, розміну та оцінки ризиків та перспектив. Ми весь час забуваємо, що базовою країною для КП є Туреччина. Країна, у котрій корінних православних залишилось після різанини та депортації греків вкрай мало. Всі, хто був на Фанарі, у резиденції КП, могли переконатися, що дана резиденція не вражає як «центр світового православ’я». Це швидше рівень пересічного міського благочиння середнього статку. Зате особисто мене вразили тут і там портрети патріарха Варфоломія… спільно з Папою Римським.
Секрет цього виштовхування своїх відносин з Папою на перший план, на мій погляд, не у філокатолицизмі Варфоломія (хоча і він явно йому властивий), а у бажанні продемонструвати рівний з Папою статус у світі. Ось мовляв – глава всіх католиків, а я глава всіх православних.
Чому так? Думаю, що Фанару більше нічого запропонувати для політичного торгу ані владі Туреччини, ані владі Швейцарії (у котрій розташована друга резиденція Варфоломія), ані владі США, ані власним прихожанам та духовенству в різних країнах. Без всього цього він – глава маленької юрисдикції, з кількома сотнями прихожан, в мусульманській країні. Він не цікавий, не має потенціалу, йому нічого запропонувати і отже, його можна, як мінімум, ігнорувати, або як максимум – і того гірше…
Питання статусу – це питання виживання для КП.
Часи, коли Патріарх був етнархом всіх православних християн в Османській імперії, давно позаду. Часи, коли він був Патріархом царствуючого міста в імперії Візантійській – ще далі. Вже Ататюрк намагався позбавитись КП, замінивши його ручною «турецькою православною церквою», а потім відволікся на більш значимі питанні. Що врятує Варфоломія завтра в умовах сучасних спроб Ердогана відродити Османську імперію? Про що може домовитись із Варфоломієм Ердоган, якщо КП визнає, що він всього лише раритет з минулої епохи?
А так є широке поле торгу: КП дає або не дає томос, наприклад, тій же ПЦУ. І це питання є значими для Порошенка та Держдепу США. І з цим питанням вони йдуть не лише до самого Варфоломія, але й до Ердогана, котрий дає або не дає своє добро на цей процес, також даючи щось Варфоломію… виникає широке поле інтриги, політичної багатосторонньої угоди… ставка – фінанси, приходи в різних країнах (у цьому прикладі до 40, як вважалось, українських монастирів і храмів + відомий монастир у північно-східній Туреччині), поступки та політичні інтереси різних груп і сил у США, Туреччині, Україні, Росії… На додаток це одразу стає прецедентом, котрий зачіпає вже інтереси Греції, Кіпру, Македонії, Чорногорії, Сербії, Болгарії, Грузії… Ви всерйоз вважаєте, що КП проміняє це все на статус автокефального благочиння розміром у грецький квартал Стамбулу?
Давайте подивимось далі: якщо Константинопольський Патріархат – не Вселенський, то чому йому повинні підпорядковуватись частина єпархій на території Греції? Адже в незалежної Греції є своя автокефальна Православна Церква.
А якою є логіка підпорядкування Американської Архієпископії Фанару, якщо КП це всього лише Помісна Церква на території сучасної Туреччини? А чому тоді їй підпорядковані приходи діаспор у багатьох країнах світу? А яке відношення до Помісної Церкви Туреччини мають тоді автономні Церкви Естонії та Фінляндії? Вимагаючи від КП визнати свій статус лише «першого серед рівних» і відмовитись від папських амбіцій, вимагаючи від нього дотримання канонів у їхній чистоті без маніпуляцій, вимагаючи визнати, що немає вже ані Візантії, ані Константинополя – ми вимагаємо його політичного, а вслід з ним і фактичного самогубства, позбавлення будь-якої значимості, позбавлення його гарантій збереження у сучасній Туреччині, позбавлення його політичної ваги як у церковній політиці, так і в міжнародній. Тому, на мій погляд, не варто впадати в оману: компромісу не буде. Хіба що вкотре Своє диво щодо Своєї Церкви звершить милостивий Господь і вбереже Константинопольську Церкву від остаточного падіння в розкол та єресь.