Коментар Священного Синоду УПЦ щодо процедури подолання розколу в українському Православ’ї

Час читання: 5хв.

Політична складова у житті віруючих людей завжди створювала напружену ситуацію. Прагнення політиків створити свою «кишенькову церкву» задля власних амбіцій розділяло державу на два ворогуючі табори. Українська Православна Церква, як в часи її Предстоятеля митрополита Володимира, так і тепер виступає за вірність священним канонам та церковному переданню. Подібна принциповість не заважає представникам УПЦ водночас залишатись прибічниками єдності і цілісності своєї Батьківщини.

 Сучасні тенденції в суспільно-політичному середовищі допускають спотворення позиції спочилого Предстоятеля та Церкви загалом, а УПЦ взагалі вважають ворожою до України. Якщо провести паралель між початком незалежності України та сучасністю, стає зрозумілим, що Українська Православна Церква завжди послідовно і незмінно слідувала своєму курсу – вірності Євангелію з одного боку, а з іншого – дотриманню тих законодавчих норм, якими керується наша держава. Однак, як тоді, так і тепер, Церкві доводиться вмотивовувати свою позицію, доводячи те, що УПЦ – справжня Церква українського народу.

Офіційний коментар-заява Священного Синоду Української Православної Церкви щодо пункту 14-го «Універсалу Національної Єдності»

3 серпня 2006 року під час Круглого столу в Секретаріаті Президента України під головуванням Президента Віктора Ющенка було підписано «Універсал Національної Єдності». У 14-му пункті документа серед плану дій для забезпечення національної єдності, зокрема, йдеться: «Дотримання свободи віросповідання. Поважне ставлення до об`єднавчих прагнень віруючих усіх Православних Церков без втручання держави та політичних сил у цей процес».

Із жалем доводиться констатувати той прикрий факт, що до консультацій з погодження цього пункту не були запрошені представники тих церков, про «об`єднавчі прагнення» яких йдеться у документі. Вже саме формулювання державою свого ставлення до активних процесів, які відбуваються в  Церкві, без участі самої Церкви чи церков розцінюється як втручання у цей процес, що суперечить викладеному у вищезгаданому пункті. Ніхто не зміг би краще, ніж самі церковні діячі, сформулювати ставлення Церкви до процесу утворення православної єдності в Україні та меж і принципів церковно-державних відносин і участі держави та сторонніх сил у цьому процесі. Під час доволі тривалих дискусій політичних лідерів з цього питання до такого кроку необхідно було вдатися, що, безумовно, в майбутньому позитивно позначилося б і на самому процесі досягнення української всеправославної єдності.

Приємно, що здоровий глузд переміг і політичні діячі не підтримали «Плану дій», запропонованого Президентом для розгляду, адже в його пункті 12-му, зокрема, йшлося: «Дотримання свобод віросповідання. Підтримка прагнень до утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви». Цілком очевидно, що документ такого змісту в перспективі націлений на легалізацію за державної підтримки одного з розкольницьких угрупувань, так званого Київського патріархату, або «утворення єдиної Помісної Православної Церкви». Останнє на даному етапі, при канонічній неповноцінності тих, хто відійшов від історичної для України Православної Церкви, втратив церковну сутність, перестав бути власне православним, могло відбутися виключно механічно за умови грубого втручання влади. Українська Православна Церква теж прагне стати «рівноправною сестрою в родині Православних Церков» – про це говориться та повторюється в офіційних документах ще з 1993 року.

В цілому Українська Православна Церква схвально сприймає випрацьовану формулу «Плану дій» Універсалу щодо церковного питання. Приємно, що нарешті на загальнодержавному рівні серед проблем, які стоять на перешкоді національній єдності, визнано ненормальний стан розколу українського Православ`я, породженого недобросовісними політиками  та окремими релігійними діячами на початку 90-х років минулого століття. Українська Православна Церква постійно виступає за подолання церковного розколу. Шляхи та бачення Українською Православною Церквою вирішення цієї проблеми й досягнення єдності підтримують усі Помісні Православні Церкви світу: «Ліквідація розколу засобами, обумовленими священними канонами Православної Церкви, – повернення у благодатне і спасительне лоно Матері Церкви».

Українська Православна Церква не погоджується з використаним у тексті Універсалу терміном, який називає прагнення віруючих «об`єднавчими». Об`єднуватися можуть виключно рівноправні і рівноцінні частини, що не можна сказати сьогодні про таких учасників можливого процесу, як УПЦ-КП та УАПЦ. Світове Православ`я не визнає за ними церковності, вважаючи «ієрархів» цих релігійних організацій світськими особами.

Реальна на сьогодні еклезіологічна позиція УПЦ щодо єдності православних в Україні визначена її Предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Володимиром: «Сьогодні багато говорять про об`єднання гілок Православ`я. Однак є справжня Церква, є відхід від цієї Церкви і повернення до неї з метою знову стати її членом, кліриком або єпископом. Ми повинні пам`ятати, що немає гріха, якого б не прощав Господь, і немає гріха, який би Церква не покрила своєю любов`ю. Вона чекає на тих, хто пішов. Чекає, щоб вони повернулися. І тоді буде Єдина Церква».

Лише за досягнення церковної єдності Православ`я в Україні на такій основі можливий подальший шлях вдосконалення його канонічного статусу в сім`ї Помісних Православних Церков.

З точки зору Української Православної Церкви до тексту Універсалу варто було б включити такі основоположні пункти:

  1. Держава визнає християнський вибір великого рівноапостольного князя Володимира історично вирішальним і державотворчим.
  2. Церква, за умови набуття статусу юридичної особи, та держава неухильно й ретельно дотримуються конституційного принципу взаємоневтручання.
  3. Держава має відповідне ставлення відносно прагнень віруючих щодо набуття українським Православ`ям належного канонічного статусу.

Маємо надію, що позиція Української Православної Церкви, її пропозиції, побажання та зауваження будуть враховані під час здійснення «Плану дій» Універсалу Національної Єдності задля встановлення реальної національної єдності.

Схожі публікації