Обмеження територією України є «одностороннім побажанням» глави Фанару, – Європейський деканат УПЦ КП

Час читання: 11хв.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДЕКАНАТ щодо статусу канонічності вірних Київського патріархату за кордоном після надання Томосу про автокефалію.

Оскільки досі не припиняється тиск на вірян Київського патріархату, як в Україні, так і за її межами, тобто на паству, за яку відповідальний патріарх Філарет, вважаємо доцільним нагадати про початкові події та документи, а саме, що Константинопольським патріархатом було відновлено патріарха Філарета з усім кліром в канонічному спілкуванні: «Таким чином, вищезгадані (Філарет і Макарій) були КАНОНІЧНО поновлені до їхнього ієрархічного або священицького звання, і їхні віряни були поновлені до спілкування з Церквою», — вказано в офіційному документі Константинопольського патріархату.

Тим самим, І БЕЗ НАДАННЯ ТОМОСУ, патріарх Філарет з усіма кліриками та вірними, а отже увесь колишній Київський Патріархат були «ДЕ ЮРЕ» визнаними з боку Вселенського патріархату КАНОНІЧНИМИ!

У випадку втрати чинності цього визнання всі дії Константинопольського патріархату щодо Української Автокефалії та Томосу виявилися б лише ФАРСОМ, а точніше «малопристойним комедійним видовиськом». Також всі єпископи та духовенство ПЦУ для канонічного православ’я, не могли б розглядатися кліриками, а лиш простими вірянами.

На підставі цього визнання, а також повернення території сучасної України під юрисдикцію Константинопольського патріархату шляхом скасування юридичної обов’язковості Синодальної грамоти 1686 р., було скликано об’єднавчий собор 15 Грудня 2018 року, на якому було створено нову церковну структуру під назвою ПЦУ, та обрано предстоятелем митрополита Епіфанія. Патріарх Філарет залишився в статусі почесного патріарха з правами постійного члена Синоду та керуючого Київською єпархією тощо.

Але і почесний патріарх – все ще патріарх, а раз є патріарх, значить є ПАТРІАРХІЯ!

У цьому випадку відновлення в канонічних правах патріарха Філарета разом з усіма кліриками та вірними, являлося не помилуванням за якісь провини, оскільки „опинилися в розколі не з догматичних причин“ а справедливим та необхідним кроком з боку Константинопольського патріархату для надання Автокефалії, оскільки лише канонічно визнана церква могла отримати кінцевий документ (Томос).

В процесі розвитку подій дуже дивною стала поведінка митрополита Епіфанія, котрий відразу після свого обрання на посаду предстоятеля ПЦУ, до цього отримавши висвячення від патріарха Філарета та й автоматичну легалізацію через реабілітацію його канонічного статусу, припинив з ним спілкування. Мало того, крок за кроком позбавляв його повноважень та парафій, наче мав би на це право, незважаючи ні на які канони Церкви. Очевидно, всі ці поступки морально низького ґатунку, сталися через конфлікт влади та інтересів, чи просто нещирість в попередніх стосунках зі своїм архієреєм та патріархом.

Далі, як виявилося 6 Січня 2019 р., коли було вручено Томос, новостворена ПЦУ отримала численні обмеження, серед яких суттєвим є пункт: «не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української Держави“.

Оскільки не було попереднього узгодження цієї умови та не існувало механізму її реалізації, вона може розглядатися не більше, ніж одностороннє побажання Константинопольського патріарха, що, за винятком Грецької Православної Церкви, не є притаманною для жодної Автокефалії.

З усім тим, вона стала причиною для внутрішньоцерковного конфлікту, бо відділили українців тих, що в Україні, від тих, що за її межами, та по суті — ізолювали. Вона не відповідає тим «благим намірам об’єднання православних» та являє собою чисто політичною без духовних підстав вимогою, оскільки народ України проживає не лише на території України. А згідно з 34-м апостольським правилом, свого першого Єпископа має право мати «кожний народ», а не держава.

Усі парафії та духовенство за кордоном, за винятком, мабуть, лише Російського Екзархату, належали безпосередньо до патріарха Філарета. Стосовно Європейського Екзархату, то тодішній екзарх був лише на правах в.о. (виконуючого обов’язки) та лише з дозволу патріарха міг надавати накази. Керуючим єпископом являвся патріарх особисто.

Тож, українці по всьому світі, що хотіли б врешті належати до своєї Церкви, як це і звично для кожної канонічної автокефальної церкви, позбавлялися такої можливості неузгодженою умовою Томосу, і цей же самий факт говорить про неповноцінність такої автокефалії.

Не дивлячись на це, більша частина парафій у Європі поспішно перейшла під юрисдикцію Константинопольського патріархату. Частина з них в Європі, США та Австралії, тих, що бажали належати до ПЦУ, залишилися поза юрисдикцією. Але і залишилися ті, що належали й далі належать до патріарха Філарета, що становлять зараз ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДЕКАНАТ під керівництвом декана прот. Володимира Чайки.

Виникає питання, хто ж з них є легітимним? Згідно з святими канонами Церкви, жодний клірик не може перейти в іншу єпархію чи юрисдикцію без дозволу та без представницької грамоти від свого Єпископа. (Ап. 15, 31,33; І Вс. 15, 16; ІV Вс. 5, 10, 20, 23; Трул. 17, 18; Антиох. 3; Сард. 15, 16; Карф. 54, 90).

А оскільки єпископом усіх парафій та духовенства за кордоном був патріарх Філарет безпосередньо, та ще й на той час вже відновлений у своїх канонічних правах, то всі клірики, що просто перейшли без узгодження, – підпадають під заборону, а єпископи, що їх прийняли, – прийняли незаконно. Тому, якщо після закликів повернутися назад «й надалі залишаються у цьому непослуху, то нехай перебувають у спілкуванні як миряни».

Таким самим чином і ті, що нікуди не перейшли, але просто покинули свого керуючого єпископа (навіть якщо і в статусі почесного, все ж патріарха Філарета), в надії колись належати до ПЦУ, порушили канонічні правила святої Церкви та знаходяться за її межами. В процесі переходу з Київського патріархату до Константинопольського, жоден єпископ від ПЦУ, окрім патріарха, не мав канонічного права давати «представницьку грамоту». Духовенство за кордоном мало звертатися за цим до патріарха Філарета особисто. Хто цього не зробив, мусить повернутися, або ж жити з цим безчинством.

Але чи має право патріарх Філарет після його реабілітації та відновлення в канонічному статусі опікуватися своїми парафіями закордоном, притому, що ПЦУ не отримала такого права? – Так, тільки він це право і має, бо в церковно-правовому аспекті – це його паства, як і Київська єпархія, яку незаконно в нього відібрали.

Тож, оскільки досі не знайдено канонічних механізмів переходу та і потреби в цьому обґрунтованої не існує, єдиним єпископом, що має право та обов’язок і надалі опікуватися вірними закордоном — являється патріарх Філарет. А отже — єдиними легітимними з огляду на канонічне право, являються парафії та духовенство, що знаходиться в духовному поєднанні з ним. У Європі – це Європейський Деканат.

Також, самим що не є нелегітимним кроком з боку синоду ПЦУ — було позбавляти Патріарха прав членства синоду. Постійне членство означає, що воно постійне, та його не можна скасувати. Такими ж нелегітимними є будь-які рішення чи заборони з боку Синоду від ПЦУ стосовного патріарха Філарета та не можуть мати канонічної сили, всього лиш самочинство.

Слід взяти до уваги, що в Церкві існує не лише перевага субординації, але і перевага за вислугою. Навіть в стані почесного патріарха, як митрополит Київської єпархії, що визнав Вселенський патріархат, патріарх Філарет (почесний патріарх + митрополит Київський) є вищим за субординацією за будь-якого єпископа, чи митрополита чи навіть предстоятеля ПЦУ, митрополита Епіфанія. А за вислугою – він є найстаршим. До цього ж, мабуть слід нагадати, що «почесний» пов’язано із ЧЕСТЮ. Таким самим чином і патріарх Варфоломій має першість честі серед рівних патріархів.

Хто ж не розуміє поняття честі, не матиме і совісті, а це не допустимо, тим більше в Церкві. На цій підставі, тільки лиш отримавши канонічні права та ще не досягнувши визнання усіх Православних Церков, ПЦУ почала з грубих порушень церковних канонів стосовно свого почесного патріарха та передачі парафій Київського патріархату за кордоном.

А також, новоспечене керівництво ПЦУ, не зважаючи на НЕВИКОНАНІ УМОВИ підписаної постанови на об’єднавчому соборі в св. Софії 15.12.2018 року, замість роботи задля об’єднання всіх православних в Україні, приступила відразу до ліквідації юридичного статусу Київської патріархії, перереєстрації майна та рахунків, що само по собі свідчить про меркантильну сутність.

А УМОВИ для припинення діяльності колишнього Київського Патріархату, при умові дійсності постанови, були наступними:

  1. «.. бажаючи увійти в канонічне спілкування з ПОВНОТОЮ Вселенського Православ’я у зв’язку з утворенням ЄДИНОЇ автокефальної Православної Церкви України. (перший абзац постанови)
  1. « «ПІСЛЯ УТВОРЕННЯ ЄДИНОЇ помісної автокефальної Православної Церкви України, увійти до її складу (5 пункт постанови). В цьому випадку йшлося НЕ про ліквідацію Київського Патріархату, а входження до складу нової Церкви, НЕ перед, НЕ під час утворення, а ПІСЛЯ. А це «після» досі не настало!

Чому не настало? Як знаємо, досі ці обидва пункти не виконані, бо 1) ПЦУ досі не визнана повнотою Православ’я та 2) ПЦУ — не «єдина помісна автокефальна Православна Церква», оскільки досі залишилася УПЦ МП, що є також канонічною.

То ж чи відбулося об’єднання, не можна стверджувати, доки існує УПЦ МП. Об’єднання 15.12.2018 було скоріш фіктивним. Оскільки очікувалося значно більшу участь кліриків УПЦ МП та що решта поступово долучаться. Це все ще не відбулося, отже, юридичних причин для припинення діяльності Київського патріархату не було, хоч його реєстрацію поспішно припинили.

До цього, як стало відомо зі статистики соцопитування проведеного Київським інститутом соціології, Центром Разумкова, кількість прихильників (вірян) УПЦ Московського Патріархату і після надання Томосу не суттєво зменшилася. Але офіційно було декларовано навіть збільшення кількості парафій. То яких 500 парафій перейшло до ПЦУ та чи справді? Чому припинився перехід, хоч патріарх Філарет повністю відсторонений від справ ПЦУ?

Тут слід би розуміти: якщо є легітимний патріарх Київський, навіть якщо почесний, все ж патріарх, то є і Київський патріархат, котрий мав залишатися невід’ємною частиною ПЦУ, до повного визнання та об’єднання церков, аж тоді можна було припиняти реєстрацію. В іншому випадку, це є звичайне рейдерство.

Як висновок зазначимо, що доки не виконані умови вказані у документі постанови від 15.12.2018, хоч і не справді помісного собору, та не створено тої ЄДИНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ церкви, заради якої була дана згода на припинення діяльності Київського патріархату, це припинення не має обґрунтування, а продовження існування Київського патріархату є абсолютно легітимним.

Тому, як і досі чинний, хоч і незаконно припинений в реєстрації Київський патріархат, так і з нього створена ПЦУ — є однаково легітимними та не більше або не менше визнаними. Як патріарх Філарет з кліриками та вірними так і Епіфаній з кліриками та вірянами, знаходяться в канонічному статусі, на підставі реабілітації патріарха. Ці дві частини колишнього Київського патріархату є однаково правонаступниками наданої Автокефалії.

ПЦУ, як і патріарх Філарет – юридично має визнання лише від патріарха Константинопольського. Дві інших церкви (Елладська та Олександрійська) визнали лише «де факто» шляхом поминання в диптиху, але «де юре» не підтвердили письмово документом, а значить – офіційно ще не визнали. А це, в свою чергу означає, що не було б причин так поспішно ліквідовувати Київський патріархат та при все ще повною мірою наявному Московському, бо це є зрадою всього надбання українського народу та його духовному спадку, що має коріння ще від св. Апостола Андрія Первозванного.

То ж, як тільки це станеться, і та Українська Церква, якій адресована Автокефалія (Томос), отримає справжню незалежність, як і всі інші помісні православні церкви, зможе освячувати своє св. миро для хрещень та опікуватися своїм українським народом по всьому світі тощо, вірні Київського патріархату, що зараз легітимно залишилися з патріархом Філаретом, та і сам патріарх – без сумніву долучаться, як це і було закладено у постанові «собору».

Європейський деканат УПЦ КП, Facebook

Схожі публікації