На початку тижня воцерковлену та світську громадськість України роз’ятрили новинні стрічки ЗМІ, які заявили про те, що Патріарх Кирил «ніколи не визнає автокефалію Української Православної Церкви». Таку заяву Патріарх нібито зробив на святкуванні свого 70-річного ювілею.
Приголомшливий заголовок вказував на те, що Предстоятель РПЦ висловився ясно і недвозначно, використовуючи саме такі слова. Однак, вчитавшись в текст промови Патріарха, ми не знайдемо жодних прямих заяв. Висловлювання, що стало підставою для сенсаційної інтерпретації, звучить наступним чином: «Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, тому що Київ – це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії».
В принципі, можна зрозуміти тих, кого зачепила ця репліка Патріарха. Звучить дійсно, як декларація «єдиної і неділимої» Церкви. Але, якщо ми прочитаємо весь виступ Патріарха від початку і до кінця, а також освіжимо в пам’яті контекст подій, то зрозуміємо, що для панічних висновків немає ніяких підстав.
По-перше, цій репліці передує інша: «РПЦ ніколи не залишить в біді своїх побратимів в Україні і не відмовиться від них», а також опис нелегкого становища віруючих УПЦ в умовах дискримінації і тиску з боку влади, греко-католиків і «Київського патріархату». Погодьтеся, нелогічно спочатку поспівчувати своїй пастві, а потім різко обрубати в дусі «оскільки ви перебуваєте в біді, ми не дамо вам автокефалію». Однак, якщо припустити, що Патріарх мав на увазі спроби Константинопольського патріархату оголосити Україну своєю канонічною територією, тоді все стає на свої місця, а всі інші інтерпретації починають виглядати повністю невдалими.
Дійсно, контекст подій наступний: українська влада постійно закликає Патріарха Варфоломія визнати «автокефалію Православної Церкви в Україні», в свою чергу сам Варфоломій неодноразово висловлював свої претензії на «материнство» по відношенню до українських віруючих. Представники розкольницьких груп активно контактують з канадської УПЦ, яка перебуває в юрисдикції Константинопольського Патріархату. Все це може бути підставою для припущення того, що Варфоломій може здійснити «естонський сценарій» в Україні.
Коли ми поставимо сказане Патріархом в контекст історичних подій в Естонії, стає гранично зрозумілим, чому перед цим він заявив, що «не залишить в біді своїх побратимів». На початку 90-х в Естонії частина православних віруючих, за підтримки зарубіжних церковних структур (дуже нагадує українські події цього періоду, коли т.зв. УАПЦ підтримав «патріарх» Мстислав), висловили бажання відокремитися від Московського патріархату і заявили про визнання канонічної зв’язку тільки з Константинополем.
У 1993 році Естонська Церква Московського Патріархату провела Собор, на якому отримала з рук Патріарха Олексія II томос про відновлення церковної автономії. Здавалося б, набуття церковної незалежності мало б заспокоїти всіх віруючих. Однак невелика частина віруючих провела «збори членів парафій Апостольської-Православної Церкви громадян Естонської Республіки» за участю так званого «Синоду Естонської Апостольської Православної Церкви у вигнанні». Цей «синод» розташовувався в Стокгольмі і знаходився в юрисдикції Константинопольського Патріархату.
В цей процес втрутилася держава, визнавши «Естонську апостольську православну церкву», яку в 1996 році і прийняв в свою юрисдикцію Варфоломій. Все церковне майно було закріплено за цією структурою, хоча більшість парафій залишилася в Московському Патріархаті. Віруючі змушені були орендувати приміщення, в яких вони проводили богослужіння до цього. Держава також відмовлялася реєструвати громади ЕПЦ МП. У свою чергу Патріарх Варфоломій дозволяв собі різкі висловлювання про Московський Патріархат, а у 2000 році заявив, що всі естонські православні парафії повинні підкорятися виключно йому, як Першоієрарху.
Нічого не нагадує? Наприклад, недавні законодавчі ініціативи українських депутатів про «перейменування» УПЦ, спрощення «зміни юрисдикції» і «особливий статус Церкви, центр управління якої знаходиться в країні-агресорі», вказують на готовність держави запустити репресивну машину. Бракує тільки відмашки Варфоломія. Якщо це станеться, то мільйони українських віруючих піддадуться насильству та дискримінації. І це прекрасно розуміє Патріарх Кирил. Ось чому він заявив про неприпустимість «зміни канонічних кордонів» РПЦ і про те, що «не залишить в біді побратимів».
Адже заяви глави Константинопольської Церкви про те, що саме вона є «Церквою-Матір’ю» для української пастви, тільки погіршують ситуацію, заганяючи її в глухий кут. У відповідь на це Кирил позначив свою позицію – рішення про надання автокефалії по історичній справедливості і церковних канонах має залишатися за Руською Церквою.
Сказано це було в присутності глав і представників усіх помісних православних Церков, щоб заручитися їх підтримкою і подивитися на їх реакцію. Судячи з оплесків і заяв окремих першоєрархів, підтримку Патріарх отримав. Наприклад, Патріарх Сербський Іреней засудив спроби «відірвати паству від Московського патріархату».
Рано чи пізно Українська Православна Церква отримає автокефалію. Однак це станеться канонічним шляхом. Зовнішнє втручання, визнання «Київського Патріархату» в якості паралельної юрисдикції тільки закріпить розкол назавжди. Тому на даний момент політика РПЦ абсолютно виправдана і доцільна – для обурення та паніки немає ніяких причин.
