1. Головна
  2. /
  3. Історія
  4. /
  5. Глава Західноєвропейської архієпископії приходів руської традиції – про повернення до РПЦ

Глава Західноєвропейської архієпископії приходів руської традиції – про повернення до РПЦ

У 2018 Константинопольський Патріархат вирішив скасувати Екзархат. Це був шок для всіх. У нас тут була юридична особа, і треба було вирішити, як бути в новій ситуації. Треба було розформувати юридичну структуру, щоб приходи могли перейти в різні митрополії Константинопольського Патріархату у Франції, Бельгії, Німеччині тощо. І перша Генеральна Асамблея відмовилась від цього розформування. 93% Генеральної Асамблеї, а це священики та миряни, відмовились від розпуску. На юридичному рівні наше рішення було не зрозуміле Константинопольському Патріархату, і він розірвав Томос із Екзархатом… Треба було починати пошуки канонічних зв’язків зі Священним Синодом. У нас були два виходи: або знов доєднатись до Константинопольського Патріархату, скасувавши всю юридичну структуру, або зберегти структуру та відновити канонічні зв’язки з Руською Православною Церквою.

Ми пережили непростий час. Це був рік протистоянь, тому що деякі хотіли залишитись у Константинопольському Патріархаті, але вони були у меншості, інші хотіли оголосити автономію, але тут я був абсолютно проти, бо автономія не привела би нас ні до чого, це тупиковий шлях. І була ще думка, що ми повинні відновити канонічні зв’язки з іншими Церквами: говорили про Румунську Церкву, про Сербську, про Болгарську, і була також Руська Церква.

Наша Архієпископія була заснована Руською Православною Церквою у 1924 році. Руська Церква заснувала Архієпископію, котра у 1931 році була перетворена на Екзархат під юрисдикцією Константинопольського Патріархату. В митрополита Євлогія (Георгіївського, 1868-1946) є блискучий текст, котрий він написав у 1931 році. Він гласить: «Ми переходимо до Константинопольського Патріархату, тому що міжнародна обстановка з Росією є складною, але цей перехід має тимчасовий, неостаточний характер, тому що, коли обставини дозволять, ми повернемось у Руську Церкву (дослівний текст опублікований у спогадах митрополита Євлогія (Георгіївського) «Шлях мого життя» як коментар на текст врученої йому Грамоти Вселенського Патріарха – прим. Р.).

Для мене цей текст був основоположним, бо він дозволив мені запропонувати рішення митрополита Євлогія, що я і зробив. Це рішення було прийняте 58% віруючих. На жаль, всього лише 58 відсотками, але це було вже непогано, і ми змогли приступити до переговорів з Московським Патріархатом, що нас привело до розробки Грамоти, Хартії. Цей документ дозволив нам відновити зв’язок із Московським Патріархатом, і він був відновлений 3 листопада 2019 року в Москві, на урочистому богослужінні у храмі Христа Спасителя і потім 4 листопада в Успенському соборі Московського кремля.

Це дозволило нам зрушити з мертвої точки.

Були приходи, котрі пішли від нас, бо не захотіли перебувати під омофором Московського Патріархату (це було пов’язано з русофобськими настроями, таке буває). Більша частина з тих, хто не побажав, залишились при Константинопольському Патріархату, деякі пішли у Румунський Патріархат, але більшість залишилась у рамках Архієпископії, прийнявши відновлений канонічний та духовний зв’язок з Московським Патріархатом.

Я не приймав цього рішення одноосібно, а запропонував цей вихід як стратегію, спираючись на текст митрополита Євлогія. Я запропонував, але нічого нікому не нав’язував. І, на щастя, багато хто зрозумів, що це правильний шлях, що митрополит Євлогій пророчим чином нам відкрив цей шлях повернення до Матері-Церкви – в ту Церкву, при котрій від початку була заснована Архієпископія західноєвропейських приходів руської традиції.

Московський Патріархат запропонував митрополиту Євлогію зайнятись окормленням росіян, котрі залишили країну під тиском нової, богоборчої влади. Таким чином, митрополит Євлогій всього лише послухався Церкву, з котрої він був родом. Його документ 1931 року – це свідчення вірності Руській Церкві. Він каже: коли історичний час прийде, ми повернемось до Руської Церкви, бо ми вийшли з Руської Церкви (дослівно: «Цей новий порядок управління нашими церквами має тимчасовий характер, і коли відновиться загальновизнана центральна церковна влада і нормальні умови життя Руської Православної Церкви, ми знову повернемось до попереднього становища» – прим. Р.). І це дуже важливо. Цей текст ліг в основу моєї генеральної лінії, щоб дійти до канонічного рішення. Я знав, що слідуватиму рішенню митрополита Євлогія.

Нині, коли в нашому житті появилась стабільність, життя нашої Архієпископії – це служіння православним людям, котрі живуть у Франції, Італії, Німеччині тощо. Особливість життя Архієпископії у самобутності, котра була визначена ще митрополитом Євлогієм: жити в дусі Московського Собору 18-19 років, відновити, крім решти, зв’язки між ієрархічними структурами та віруючими. Наша Архієпископія включає біля 60 приходів знаходяться у Франції та країнах, що межують. В нас є Рада Архієпископії, заснована владикою Євлогієм на паритетній основі: 6 представників духовенства та 6 мирян. Ця Рада є консультативним органом, котрий допомагає архієпископу та єпископу. Я, наприклад, відвідую приходи, проводжу зібрання духовенства. Ми організуємо пастирські зібрання, збираємо настоятелів. Кожен священик на своєму приході – це пастир, і він повинен керувати церковним життям своїх прихожан. Ці приходи були організовані одразу після революції, у період з 20-23 років до Другої світової війни. Вони були утворені у середовищі руської еміграції, для опікування людьми, котрі були змушені залишити свою країну. Але за цей час, спостерігаючи за життям руських, православних, до наших громад улились безліч нових людей різних національностей, котрі раніше сповідали іншу релігію. Православ’я приймали і французи, й італійці, і бельгійці, і німці, і англійці. Тому можна сказати, що наші приходи ставали місіонерськими на всій європейській території.

Пізніше були інші хвилі еміграції: були серби, потім болгари, потім було багато румунів, і часто вони вливались у приходи, котрі вже існували, котрі вже були тут. Ми були з’єднуючою ланкою. Я думаю, що Архієпископія була єднальною ланкою для багатьох між періодом, коли православного представництва не було взагалі (йе 24-25 роки), і феноменом 80-х років, коли була велика хвиля еміграції. Протягом цього часу Архієпископія була місцем, де приймали всіх православних. І це наше покликання. До нас і сьогодні стікаються росіяни, українці, молдавани, білоруси – люди, котрі прибувають зі всього слов’янського світу, і котрі добре почуваються у наших приходах. Візьміть хоча б наш кафедральний Собор Олександра Невського (Париж) – громада дуже різнорідна. Тут моляться і французи, й іноземці різного походження. У цьому й полягає наша церковна місія – зібрати православних. Ми є дуже відкритими у тому, що стосується мови: в нас є приходи із французькою мовою, є приходи з російською, є приходи, де користуються 3 або 4 мовами. В нас є громади, котрі живуть за старим календарем, і є ті, які живуть за новим календарем. І коли ми об’єднуємось на зібраннях духовенства, це дає атмосферу дуже радісну, атмосферу місіонерства: ми тут, щоб свідчити про те, що Православна Церква – це Церква відкрита, це Церква жива, це Церква, котра здатна приймати всіх тих людей, котрі бажають жити по Духу, в православній традиції та брати участь у православній Літургії.

На наше велике щастя, в нас є Свято-Сергіївський Богословський інститут, котрий продовжує свою місію – пропонує православним, котрі приїжджають з різних кінців світу, духовну, теологічну освіту, історичну освіту. І це дозволяє нам мати наступництво, як того хотів митрополит Євлогій, котрий заснував його у 1925 році.

Ми дотепер задаємось питанням, чому Патріарх Варфоломій захотів скасувати Екзархат. У нас дотепер немає чіткої відповіді. Нам пояснили це таким чином: митрополити Константинопольського Патріархату на території Європи не хочуть більше мати на своїй території подвійної юрисдикції, і для того, щоб мати єдину юрисдикцію Константинопольського Патріархату на території, припустимо, Франції, треба розпустити Екзархат, щоб наші приходи влились у різні митрополії Константинопольського Патріархату: приходи Франції – у французьку, Італії – в італійську і так далі для всіх країн. Нам було вкрай важко прийняти те, що Архієпископія має зникнути, а її місія – розчинитися. Кожен окремий приход повинен буде увійти до складу митрополії, дух котрої не відповідає нашому. Я повинен Вам сказати, що, коли я відвідував резиденцію Константинопольського Патріарха у Стамбулі, мені завжди казали, що ми тут не для того, щоб займатись місіонерством: ми тут для того, щоб займатись християнами грецької традиції. Це був їхній лейтмотив, а про місію не було й мови. Тоді як в Архієпископії, від самого початку, було місіонерське покликання, і ми хотіли йому слідувати. І саме тому ми не захотіли руйнувати нашу Архієпископію юридично. Ми хотіли зберегти її цілісність, і такою вона залишається й нині.

Ситуація, котру створили в Україні, опосередковано вплинула на нас таким чином, що Константинопольський Патріархат попросив нову українську структуру більше не опікуватись українцями, котрі живуть за кордоном, і що їх буде окормляти сам Константинопольський Патріархат. Наше ж церковне служіння поширюється на всіх: ми можемо займатись і українцями, і росіянами і т.д. В нас немає претензії на монополію, але ми відкриті кожному, хто хоче брати участь у нашому церковному житті. І в мене були конфлікти на цій основі. В Італійській митрополії мені казали: «Ваші приходи повинні бути в нашій Митрополії». Я відповідав: «Але ми займаємось приходами слов’янської традиції». Мені казали: «Тепер ми будемо ними займатись»… Було відторгнення Архієпископії з її відкритістю, місіонерськими прагненнями, було бажання включити наші приходи в митрополії Константинопольського Патріархату. Але це би зруйнувало дух Архієпископії – дух співпраці та свободи. Митрополит Євлогій казав: «Ми хочемо свободи, але свободи конструктивної». І у нас, в Архієпископії, є цей дух, і він не повинен був зникнути. Треба також сказати, що в нашій Архієпископії було багато людей, які не приймали того, що відбувається в Україні. І я сам вважаю, що те, що було зроблено, було зроблено дуже погано. Як кажуть в таких випадках, ні розуму, ні серцю. Це незграбна будова, вона не може бути церковним, вона, будемо реалістами, не може бути підставою церковної будівлі на Україні, це щось дуже небезпечне. Це означає – впровадити поділ: це коли сама Церква розділяє Церкву. Для мене це джерело страждання, тому що, якщо Церква сама вносить поділи всередині себе, до чого це призведе, як нам жити в майбутньому?..

Це розрив єдності. Це було одне з важливих питань в Архієпископії, коли ми шукали шляхи встановлення канонічних зв’язків. Багато хто говорив тоді: “Якщо ви підете в Московський Патріархат, канонічні зв’язки будуть перервані з Константинопольським Патріархатом”. Я відповідав: “Так, якщо нам потрібно відновити канонічні зв’язки, нам потрібно це зробити на правильній основі з Церквою, яка прийме нас такими, якими ми є”. І Московський Патріархат прийняв нас з нашими традиціями, з нашої самобутністю, дав нам велике поле свободи, поважаючи волю митрополита Євлогія, і ввірена нам Грамота розглядає нас не як придаток чого б то не було, але як справжню єпархію. Так ми змогли підбадьоритися і вступити під час творення. І ми сподіваємося, що цей творчий шлях приведе нас до помісної церкви, але до такої помісної церкви, яка буде в спілкуванні з іншими частинами Церкви. Вже зараз ми знаходимося в істинному спілкуванні з Московським Патріархатом, що дозволяє нам продовжувати здійснювати свою місію на нашій території.

Інтерв’ю митрополита Дубнінського Іоанна (Реннето) для sobor.by

Попередній запис
Німецькі парламентарії: Чорногорія перетворюється на мафіозну державу
Наступний запис
Конституція не повинна бути заручницею «армовір»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее