1. Головна
  2. /
  3. Історія
  4. /
  5. Слідами митрополита Олександра

Слідами митрополита Олександра

Дуже швидко митрополит Олександр Драбинко, бувши апологетом та захисником чистоти канонічного устрою Церкви, змінив поле діяльності. Пропонуємо матеріал, тоді ще диякона, Олександра Драбинка, в якому він активно та обґрунтовано захищає Церкву від розколу та намагання втрутитись в Її внутрішні справи. Нагадаємо самому автору та сучасним його прихильникам слова митрополита з минулого.

«Дипломатія» захоплення, або історія і сумні наслідки одного «доповнення» диякон Олександр Драбинко.

Після події так званого «Об`єднавчого Собору» 1992 р., в кінці 1993 р. канонічній Українській Православній Церкві з метою її максимального ослаблення було завдано чергового удару. Україну затопила нова хвиля насильства по захопленню храмів і майна канонічної Церкви.

Це стало можливим, коли з подачі Голови комітету у справах релігій, Арсена Зінченка, Верховна Рада України прийняла 15 грудня 1993 р. «Доповнення і зміни до Закону «Про свободу совісті і релігійні організації».

«Культова будова і майно, що знаходиться в державній власності, – йдеться в частині 3 ст. 17 нової редакції закону, – може передаватися в почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди, державний орган визначає порядок користування культовою будовою і майном, складаючи з кожною громадою окремий договір»(1).

Проводячи через Верховну Раду цю поправку, яка значно спрощувала розкольникам шлях до захоплення храмів УПЦ, А. Зінченко і група депутатів спекулятивно посилалися на резолюції сьомої конференції Богословського Діалогу, що відбулася 14 – 24 липня 1993 р. в монастирі Баламанд (Ліван) і відомої своїми Баламандськими угодами.

Негативні наслідки такої законотворчості виявилися вже скоро. Озброївшися цим «Доповненням» «патріарх» Володимир (Романюк) і «митрополит» Філарет (Денисенко), спільно відвідуючи різні області України, почали закликати людей до насильства, даючи практичні рекомендації, як «викидати» з храмів «московських попів» і тих, хто в питаннях церковної ідеології підтримує їх точку зору (2).

«Преосвященним» і прихильникам Київського Патріархату з Пушкінської, 36, розсилалися рекомендаційні листи: «Найсвятіший Патріарх Київський і всія Русі-України Володимир (Романюк – авт.) благословив перехід до більш активних дій щодо повернення собору громаді Української Православної Церкви – Київського Патріархату. З свого боку, Київська Патріархія подаватиме відповідну моральну підтримку парафії, як на місці, так і в столиці України» (3).

Повсюдно з вуст предводителів розколу звучали заяви, що парафій УПЦ, очолюваної Митрополитом Володимиром (Сабоданом – авт.), в Україні повинно бути не більше 10%. Досягти цього необхідно за допомогою організації паралельних общин і, використовуючи можливість почергового служіння, виганяти вірних УПЦ з церковних приміщень(4).

Така агресивна поведінка «патріарха» і його «заступника» викликала занепокоєння Священного Синоду УПЦ і змусила звернутися до Президента, сподіваючись, що будуть «вжиті необхідні заходи для нормалізації церковного життя в нашій молодій державі», які припинять протизаконні дії по «розпалюванню міжрелігійної ворожнечі в Україні, що мають місце в Київській, Дніпропетровській, Запорізькій, Рівненській, Івано-Франківській, Чернівецькій та інших областях» (5). В черговий раз надії на допомогу виявилися марними.

Знаючи, що Л. Кравчук покровительствує розколу, власті на місцях, прийнявши доповнення до закону до уваги і керівництва, за чітко відпрацьованою схемою почали «дарувати» храми, які належать УПЦ прихильникам Київського Патріархату. Виглядало це так. У тих парафіях, де віруючі Православної Церкви були у більшості, створювали паралельні громади Київського Патріархату. Їх реєстрували або просто на храм, що належить УПЦ, або не вказуючи юридичну адресу в Статуті. Потім за допомогою бойовиків храм захоплювали, і представники цивільної влади опечатували його, замість того, щоб притягати до кримінальної відповідальності винних у нападах і зломах, які завжди супроводжувалися биттям віруючих. Потім через короткий час органи місцевого самоврядування ухвалювали рішення про обов`язкове почергове служіння в цьому храмі обох конфесій. Знаючи, що віруючі УПЦ не можуть молитися в одному храмі з розкольниками (6), влада таким чином «дипломатично» відбирала храми у їх законних власників, залишаючи останніх на вулиці (7).

На адресу Предстоятеля Української Православної Церкви, Блаженнішого Митрополита Володимира і Священного Синоду УПЦ з різних кінців України почали надходити численні скарги про протиправні дії розкольників і місцевої влади, яка їм сприяє. Ось тільки деякі з них:

Тернопільська область.

«Свято-Троїцький храм побудований у 1892 р. і  з того часу знаходився в постійному користуванні громади УПЦ. Вранці, 29 березня 1995 р., захоплений прихильниками УПЦ-КП. Одним з ініціаторів захоплення був голова місцевої селищної ради А. Рибокульський. Беззаконні дії супроводилися образами, фізичним насильством, биттям віруючих палицями. Після цього «нальотчики» зрізали замки і поставили свої. Акти фізичного насильства над людьми неможливо було засвідчити в органах міліції, оскільки вона сама брала участь в розбої» (8).

«Рішенням Збаразького районного суду від 02.07.1993 р., яке підтвердив Тернопільський арбітражний суд від 27.01.1994 р., передана культова споруда Свято-Троїцького храму смт Вишневець для почергового богослужіння нашій громаді УПЦ і новоутвореній громаді УПЦ-КП.

При ухваленні свого рішення вищеназвані суди керувалися заявою новоутвореної громади, яка нараховує 38 осіб, і не прийняли до відома волю нашої громади, яка нараховує 720 душ.

З цим рішенням ми не були згодні і опротестували в судовому порядку, проте наша скарга залишалася без розгляду тільки на тій підставі, що ми порушили місячний термін звернення в суд про захист порушеного права, а рішення суду навмисне було доведено до нашого відома із запізненням»(9).

«Звертаюсь до Вас з великим проханням зберегти парафію і громаду. 24 березня група УПЦ-КП під керівництвом судовиконавця с. Ланівці і голови сільради повісили на дверях нашого храму свій замок. Кількість громади УПЦ-КП до 50-ти чоловік, майже всі ті, хто раніше до храму не ходив. Кількість громади УПЦ – 712 душ. Священик Василь Польовий, клірик Тернопільської єпархії с. Надєєвка, Лановецького р-ну»(10).

Рівненська область.

«2 березня під керівництвом нардепів Омельчука, Ярошинського провокувалося захоплення храму в Білій Криниці. Благаю владу потурбуватися про припинення безчинства. Єпископ Анатолій»(11).

Львівська єпархія.

«Доводжу до вашого відома, що на моїй парафії в с. Стенятин настав критичний момент. 22 березня 1995 р. органами внутрішніх справ м. Сокаля мені було зроблено попередження, що, у разі служіння в храмі, проти мене буде порушено кримінальну справу. 3 лютого 1993 р. наш храм передано у власність УГКЦ. 15 грудня 1994 р. припинена діяльність нашої громади УПЦ»(12).

«Я, священик Львівської єпархії УПЦ, Миколаївського району разом з парафіянами служив молебень біля новозбудованої церкви, оскільки в храм нас громада УПЦ-КП вже майже цілий рік не впускає. Ми молилися мирно, нікого не чіпали. Прихильники УПЦ-КП залишили свою «літургію», вийшли з храму і перервали наше богослужіння. Почали зривати з мене священицький одяг, відбирати богослужбові книги. Завдали важких побоїв, двом жінкам розбили голови. Пролилася кров…»(13).

Диякон Олександр Драбинко

  1. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації». 23.04.1991 р.

З архіву Київської Митрополії:

  1. Рапорт Преосвященного Онуфрія, Архієпископа Чернівецького і Буковинського. 21.02.1994 р., №284.
  2. Рекомендаційний лист Архієпископу Рівненському та Острожському Роману. 27.01.1994 р.
  3. Звернення Преосвященного Онуфрія, Архієпископа Чернівецького і Буковинського до Президента України Л. Кравчука 21.02.1994 р. №285; копія – Митрополиту Київському і всієї України Володимиру.
  4. Звернення Священного Синоду УПЦ до Президента України Л. Кравчука 8.03.1994 р.
  5. 10 канонічне правило Святих Апостол, 6 та 33 правило Лаодикійського Собору.
  6. Рапорт Преосвященного Онуфрія, Архієпископа Чернівецького і Буковинського від 28.03.1995 р., №449.
  7. Захоплення православного храму в Тернопільській області. // Повідомлення для органів інформації від 30.03.1995 р. Відділу зовнішніх церковних відносин Московського Патріархату. Служба комунікації.
  8. Заява релігійної громади Свято-Троїцької Українскої Православної Церкви смт. Вишневець Збаразького району Тернопільської обл.
  9. Прохання священика Василя Польового, клірика Тернопільської єпархії. 12.04.1995 р.
  10. Телеграма Митрополиту Володимиру Єпископа Рівненського і Острожського Анатолія. 06.04.1995 р.
  11. Рапорт священика с. Стенятин, Сокальського благочиння Ярослава Лотиша. 23.02.1995 р.
  12. Рапорт священика Іоанна Синьчука, настоятеля церкви св. вмч. Георгія Побідоносця с. Колодруби Миколаївського р-ну.

Церковна газета, серпень 2005 №26 (134).

Попередній запис
Громада УПЦ, у якої розкольники відібрали храм, збудувала новий
Наступний запис
Закон 5050 щодо оподаткування неприбуткових організацій підписано – Порошенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.

Последнее