Перехід в унію трьох православних громад з маргінального уламку УАПЦ – «Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ» – не став несподіванкою. Процес злиття почався ще у 2015 році та вчорашні події стали його логічним завершенням.
Ми вже писали про деякі причини, котрі спонукали лідера цієї групи – «архієпископа» Ігоря Ісиченка – перейти у греко-католицтво, а УГКЦ – прийняти його до свого складу.
Можливо, все могло повернутись інакше, якби у 2018 році ініціатори т.зв. «об’єднавчого собору» запропонували Ісиченкові улитись у «ПЦУ». Однак чи то про нього просто забули, чи то не розглядали його всерйоз, – у результаті він зі своїми громадами фактично опинився «поза грою», і унія з Католицькою церквою для них лишилась єдиною перспективою.
Сам Ісиченко пояснив цей факт тим, що «ПЦУ» є електоральним проектом Порошенка, тому він не захотів входити до її складу. Хоча ще у 2000-х роках в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» він розглядав входження у контакт із Константинопольським патріархатом як головний варіант для схизматичних православних громад. У цьому контексті його пояснення виглядає частково лукавством. Втім, із тим, що «ПЦУ» є політичним проектом, можна цілком погодитись.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що злиття з УГКЦ стало особисто для Ісиченка й тих громад, на котрі він мав вплив, єдиним шансом влаштуватись у складі релігійного об’єднання, котре хоч кимсь визнається. Жодної особливої ідеологічної складової (релігійних переконань) цей акт для них не має. Просто їм більше не було де подітися.
А от для УГКЦ ця подія має набагато більше значення. При цьому для них не важлива кількість громад, що перейшли. Головне – це ідеологічна та моральна «перемога». Для греко-католиків це доказ того, що унія – це не тупикова екуменічна модель, а все ще актуальний спосіб приєднання православних до Католицької церкви.
У цьому контексті Ісиченкові відведена роль, умовно кажучи, «проповідника некромонгерів» (був такий персонаж у фільмі «Хроніки Риддика», чия функція полягала у приведенні до нової віри підкорених народів), котрий мав рекламувати всі «принади» нової унії.
Він давно вже відпрацьовує тези, що перехід в унію – це нібито шанс для збереження істинної… православної ідентичності. Стверджуючи, що греко-католицтво і є істинним православ’ям, а УГКЦ – єдина пряма спадкоємиця «Володимирова хрещення». Ну, тільки «у єдності із римським престолом». Головна його задача як глашатая нової унія – переконати православних у тому, що в унії немає нічого страшного. Що можна бути «православним» і визнавати при цьому першість папи римського тощо.
Для самих православних це, безумовно, виклик. Оскільки така поведінка УГКЦ, на наш погляд, є порушенням безлічі досягнутих угод між католиками та православними.
У цьому контексті відповідним церковним органам слід задуматись про спільну стратегію протидії повзучому просуванню унії та розмиванню православної ідентичності. І, можливо, переглянути зміст комунікації із католицькою церквою.