УГКЦ після смерті митрополита Андрея

Час читання: 9хв.

«Глибочезна відданість – але не Христу, а апостольському престолу, самовіддане служіння церкві – але не спасінню душ людських, а приведенню «схизматиків» до того ж самого апостольського престолу, простіше кажучи, служіння єзуїтській ідеї окатоличення православних України, Росії та Білорусії – було дійсно стержневою віссю життя Шептицького»

Протоієрей Олексій Добош

Після смерті митрополита Андрія Шептицького Львівську єпархію очолив його найближчий соратник – єпископ Йосиф Сліпий. В минулому – ректор Львівської семінарії, а потім – Академії; з 1939 р. він був правою рукою митрополита Андрея і фактично керував усіма справами ГКЦ під час війни. Саме єпископ Йосиф урочисто зустрічав гітлерівців 30 червня 1941 р. та особисто брав участь у зборі контингентів та займався комплектуванням мобілізаційних комісій (1).

29 квітня 1943 р. Йосиф Сліпий очолив урочисте богослужіння на честь створення дивізії СС «Галичина» (2), 20 квітня 1942 р. служив месу на честь дня народження Гітлера, та того ж 1942 р. їздив до Берліна, де зустрічався з керівником відділу ІІІ Рейху з церковних справ Вандеслебеном та з лідерами ОУН-УПА.

Проте з іншого боку Йосиф Сліпий запевняв представників радянської влади у своїй лояльності саме до них. Наприкінці листопада 1944 р. делегація уніатів Галичини у складі священиків: Г. Костельника, І. Котова та В. Бучинського під керівництвом брата покійного митрополита ігумена студитів Климента Шептицького відправилася до Москви, щоб знайти порозуміння структури ГКЦ з новим політичним устроєм. Делегація також везла із собою дарунок греко-католиків – 100 000 карбованців для допомоги інвалідам війни (3).

Посланців прийняли в Московській Патріархії, у Раді справ релігій, де їх запевнили, що не буде труднощів з реєстрацією громад ГКЦ. Натомість делегатів скликали до Генерального штабу та повідомили, що визнання ГКЦ радянською владою цілком залежить від її відношення до УПА-ОУН. З радянського боку ця умова була логічною у відношенні до греко-католиків. Оскільки, крім великих втрат на фронтах, солдати гинули в тилу на Західній Україні від рук бандерівців. І радянський уряд, ще не ставлячи у вину уніатам всього широкого спектру їх політичних діянь, зажадав від них посприяти процесу мирного роззброєння бойовиків УПА-ОУН, діяльність яких від самої ідеї їх створення до конкретних бойових акцій освячувалася і всіляко схвалювалася греко-католицьким духовенством. Ця особлива умова змусила представники ГКЦ відмовили від пропозиції.

Визначна подія трапилася 28 травня 1945 р. – утворилась ініціативна група по возз’єднанню греко-католицької церкви з Православною Церквою. До її складу увійшли представники трьох уніатських єпархій Галичини: протоієрей Гавриїл Костельник, настоятель Преображенського храму м. Львова, протоієрей Михайло Мельник – вікарій Перемишльської єпархії, протоієрей Антоній Пельвецький – від Станіславської єпархії. Варто зауважити, що керівник цієї групи протопресвітер Гавриїл Костельник ще з кінця 20-х рр. відкрито виступив як принциповий критик уніатської політики Ватикану та провідний представник східної орієнтації серед греко-католицького духовенства.

Перед Львівським собором 1946 р. з`являється декілька публікацій о. Гавриїла, зокрема у 1929 р. в світ виходить «Спір про епіклезу», в якій пояснюються причини виникнення папства і вказуються деякі відхилення Рима від давньохристиянських традицій. А вже з 1930 р. Гавриїл Костельник пише ряд статей, в яких досліджує проблему унії, а також велику працю «Апостол Петро і римські папи». Більше того, у 1936 р. на унійному з`їзді у Львові о. Костельник насмілюється виступити з нечуваною доповіддю «Ідеологія унії», в якій, характеризуючи різні аспекти діяльності ГКЦ, він розвінчує неправдивість улюбленого постулата галицьких уніатів – тільки унія врятує Україну, її культуру та мову.

«Ми є свідками такого неприродного явища, що унія завжди денаціоналізовувала східний народ на користь свого латинського сусіда. В давній Польщі денаціоналізували українців і білорусів на користь поляків, в Угорщині – українців на користь мадяр, в Хорватії – сербів на користь хорватів…Ніде в світі уніатам не вдалося нагнути латинян в свою сторону, а латиняни скрізь нахиляють унію на свій лад… Отже, в унії є щось зломане, звихнуте, що нівелює і повертає в ніщо її творчі сили, як це робить рак в організмі», – йдеться в доповіді о. Гавриїла.(4)

Тим часом ініціативна група розпочала активну діяльність. По благочиннях проводилися конференції духовенства, які проходили, як правило, за нехитрим сценарієм: зачитувалось звернення ініціативної групи, доповідь з історії унії, після чого уніатським священикам пропонувалося написати прохання про приєднання до РПЦ. На цих конференціях вибирались і делегати на майбутній собор. До кінця лютого 1946 р. 997 уніатських священиків підписали заяви про приєднання до РПЦ, а 273 – відмовились.

8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся собор греко-католицької церкви, на якому було прийнято постанову Собору: «Відмінити постанову уніатського Брестського собору 1596 р., ліквідувати унію, анулювати залежність від Риму і вернутися до Православної віри».(5)

Унія була проголошена ліквідованою та неіснуючою. Делегація собору на початку квітня 1946 р. побувала у Москві, де 5 квітня була прийнята Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм І. На Західній Україні незначними темпами продовжувався перехід уніатських священиків у Православ`я. До 1950 р. їх число досягло 1111: 532 – у Львівській єпархії, 302 – у Перемишльській та 277 – у Станіславській.

Підсумовуючи діяльність Львівського собору, можна з упевненістю сказати, що Львівський Собор 1946 р. ліквідував те, що створив Берестейський собор 1596 р.. Тому для вірної оцінки його діянь недостатньо лише видушувати «сльозоточиві» спогади про «православно-комуністичне насильство», необхідно порівняти історичні реалії обох соборів, тобто: які сили, яким чином і що саме створювали на Берестейському соборі і, відповідно, хто, що і як руйнував на Львівському.

Католицькі вчені на офіційному рівні папського інституту церковних наук визнають: «В концепції Берестейської унії стикувалися: спрямовані на російське Православ`я місійні ідеї Рима; одна із версій польської східної політики; про католицькі симпатії деяких православних ієрархів. Рим практикував унію як перший крок окатоличення Росії. На думку поляків, створення уніатської церкви на східних територіях мало стати елементом інтеграції цих земель з польською державою. Для православних ієрархів, схильних прийняти унію, основною причиною було піднесення свого достоїнства до рівня  латинських єпископів». Як свідчить це офіційне визнання, на Берестейському Соборі навіть тінь волевиявлення народу була відсутня.

Основними методами утворення унії були довготривале введення народу в оману ренегатами-ієрархами, політичне заступництво і пряме насилля з боку поляків. 17 лютого 1895 р. сам Сигізмунд ІІІ призначив комісію в складі латинських єпископів Яна (Соліковського) та Бернарда (Мацієвського) для вироблення умов унії. 1 липня 1595 р. єпископи Іпатій (Потій) і Кирило (Терлецький) подали документи Сигізмунду ІІІ, щоб обговорити їх з королівською комісією. На підставі цього 28 липня 1595 р. король видав наказ не випускати із Туреччини в Польщу ніяких послів від грецьких патріархів, а 30 липня – розпорядження про права, привілеї майбутніх уніатів і їх захист силою короля. Отже, Берестейський собор проходив під захистом польських військ. Акт унії 15 грудня 1596 р. був затверджений тим самим Сигізмундом ІІІ. Надалі історія розповідає нам про багатовіковий геноцид православних українців.

Як визнавав митрополит Шептицький, самі єпископи-ренегати спочатку порвали з Православ`ям, потім самі прийняли унію, а вже тоді потягнули до неї православний народ.

І, нарешті, найважливіше – що ж вийшло в результаті Берестейського собору? На думку митрополита Йосифа (Сліпого): «такий обряд не становить сьогодні цінності ні для Православ`я, ні для західних латинників. Вони кажуть, що це ні риба, ні м`ясо…І справді, наш обряд не представляє своїми нововведеннями ні цінності, ні величі. Мотиви, котрі змусили наших предків до асиміляції з латинниками сьогодні вже неактуальні…». (6)

«Взагалі досвід унійної діяльності католицької церкви плачевний. Все, що ми робимо, сприймається нашими православними братами в той спосіб, що вони не тільки не наближуються до нас, але навіть не бажають пізнавати нас ближче», – додав митрополит Шептицький.(7)

Ідеолог ГКЦ Іван Гриньохякось висловився з цього приводу: «Не на християнському  сході, а на латинському заході звихнено ідею «кафоличності Церкви». Не на сході, а саме на заході це поняття звужено до однієї культури і до одного латинського типу християнства».(8)

Той же митрополит Йосиф у своїй «Історії вселенської церкви на Україні» пише: «Заключення унії було перешкодою для єретичної пропаганди, стримувало акції неприєднаних Москви і Царерграду і укріпляло державне положення Польщі».(9)

Тому ми можемо спостерігати, що «унія»  принесла тільки поглиблення існуючого розділення між двома обрядами: східним та західним. Але ніяким чином не примирила, а навпаки створила певний політичний проект, метою якого було внести розбрат у православне середовище.

  1. ЦДІА у Львові. Ф. 201, оп.1, с.6124, л.1.
  2. Львівські вісті. Львів, 24 квітня 1942 р.
  3. Світильник істини., Торонто, 1976, ч.3, с.340.
  4. Николаев К. Восточный обряд…, с.100.
  5. Львівський Церковний собор. Документи і матеріали. Київ, 1994, с.94.
  6. Світильник істини.., Торонто, 1973, ч.1, с.277.
  7. Гриньох І. Слуга Божий…, с.123.
  8. Сучасність. Мюнхен, 1963, січень, с.84.
  9. Архів Служби Безпеки України. Судова справа №63258, т.6, с.100.

(За матеріалами «Унія в Україні, ХХ століття», священик Олексій Добош, Свято-Успенська Почаївська Лавра 2012 р.)

Схожі публікації