Аби зрозуміти, у чому саме полягає фундаментальна розбіжність підходів Синодального управління військового духовенства ПЦУ та Центру морально-психологічного забезпечення ЗСУ, котра є джерелом конфлікту між ними, наведемо кілька уривків-тез, які захищає очільник СУВД Іоанн Яременко і якими поділився один з членів згаданої робочої групи:

«Насправді віруючому православному воїну не потрібен посередник між ним і Богом, і священик не є цим посередником. Кожен віруючий вже самою наявністю у себе віри може задовольняти свою релігійну потребу у вірі. Командування не зобов’язане ні задовольняти релігійні потреби особового складу, ні звертатися до церков для цього. Але якщо своїми діями, священнодіями, капелан може допомогти краще виконати військовий обов’язок, то чому би не скористатися цим?».

«Тому православна церква сама пропонує своє служіння Збройним Силам та іншим силовим структурам держави для забезпечення кращого їх функціонування. Вона пропонує співпрацювати, інтегруватися в діяльність, а не в структуру, хоча і на посади, але на спеціальні, притаманні тільки для капелана, хоча і у статусі офіцера, але з метою якомога тіснішої взаємодії та довіри від військовослужбовців всіх категорій».

«Серед задач, які стоять перед військовим священником, стоїть в першу чергу надання мотивації, підтримка у важких моментах, звільнення від наслідків посттравматичного синдрому, допомога у налагодженні побутово-сімейних відносин, вирішення внутрішніх конфліктів, непорозумінь у колективі. Це і допомога командирам у становленні та налагодженні комунікації з підлеглими, а підлеглих – у розумінні командирів та безліч інших конкретних і локальних задач, де капелан своєю дією допомагає наповнити це служіння натхненням, усвідомленням, вправністю, через що воно набуває великої ефективності».

«Потрібна довіра до нього, щоб його дії сприймалися. Тому він може бути лише однієї з воїном віри та однієї релігійної конфесії, тоді довіра до нього найбільша, і ефективність душпастирської опіки також стає максимальною, чого ми і очікуємо від служіння військового духовенства. Але в історії Церкви є багато свідчень про допомогу Божу іновірцям за молитвами православних віруючих. Саме це посилює роль військового капелана у міжконфесійному середовищі військового організму».

З одного боку, достатньо слушними виглядають зауваження архієрея ПЦУ стосовно того, що богослужіння, свята, таїнства, релігійні поради, пости – це не релігійні потреби (як це трактує Положення про капеланську службу в ЗСУ від 2016 року), а лише засоби, які за умови вільного сповідання своєї віри допомагають задовольнити єдину справжню релігійну потребу – відновити зв’язок із Богом.

З іншого боку, виникають питання: чи не дублює капеланська служба за версією Яременка функції ЦМПЗ у частині психологічної та виховної роботи? Чи не перетвориться вона на службу донощиків а-ля «особливий відділ», маючи такі завдання як «допомога командирам у становленні та налагодженні комунікації з підлеглими, а підлеглих – у розумінні командирів та безліч інших конкретних і локальних задач»? І чи можна прописувати в документі Міноборони особливу роль саме православних капеланів, про яку дещо завуальовано йдеться в останній тезі Іоанна Яременка?

Телеграм-канал Churcher

Зазначимо, що до розробки відповідних доктринальних документів, судячи з публікації Телеграм-каналу, залучили представників шести українських конфесій, серед котрих немає найбільшої – УПЦ.