Блаженніший митрополит Володимир: «Через це положення Український Екзархат отримав друге офіційне найменування «Українська Православна Церква»

Час читання: 5хв.

До 20–річчя Благословенної Грамоти Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ про дарування Українській Православній Церкві самостійності в управлінні

(Доповідь на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Духовна і світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи», 18 жовтня 2010 року в м. Київ)

(Частина друга)

Проте скасування Патріаршества на Русі і введення Синодальної форми правління призвели до істотних змін у житті Київської митрополії. У 1722 році, коли вже існував Святійший Синод, призначення ієрарха на Київську кафедру проходило за новою схемо. Синод запропонував Петру І чотири кандидатури, з яких імператор вибрав одного – ВарлаамаВонятовича. Причому Варлааму було надано титул не митрополита, а лише архієпископа.

Із того часу Київська митрополія поступово втратила риси автономного округу і, за висловом професора Київської духовної академії протоієрея Федора Титова, поступово «зробилася в усьому однаковою з іншими єпархіями Російської Церкви, за винятком деяких суто місцевих і зовнішніх особливостей в побуті і становищі духовенства, так само як і в житті мирян». Певне завершення цього процесу сталося в 1797 році, коли була утворена «першокласна Київська єпархія», яка у своїх межах співпадала з Київською губернією.

Хоча правлячі архієреї цієї єпархії за традицією носили титул митрополитів, все ж у своїх правах вони нічим не відрізнялися від інших єпархіальних архієреїв Російської Церкви. Таким чином, в Синодальний період, фактично, перервалася багатовікова традиція самоврядування Православної Церкви в межах сучасної України.

Можливість відродження традицій автономного буття Київської митрополії з`явилася лише після відновлення в Росії Патріаршества. Як Всеросійський Церковний собор 1917-1918 рр., так і Всеукраїнський собор 1918 року активно обговорювали питання про реформу церковного управління, прагнучи знайти найбільш оптимальну форму церковно-адміністративного устрою в нових історичних умовах. У результаті 9 липня 1918 року Всеукраїнський Церковний собор прийняв «Положення про тимчасове вище церковне управління Православною Церквою на Україні».

20 вересня 1918 року це Положення було затверджене Всеросійським Церковним собором у Москві. Визначення Всеросійського собору з цього питання свідчило, що віднині з єпархій у межах Української держави створюється церковна область «з особливими перевагами на засадах автономії». По відношенню до цієї області в документах 1918 року вживається термін «Православна Церква на Україні», або «Українська Церква».

Найвищим органом «церковної, законодавчої, урядової і судової влади» в межах України віднині ставав Український Церковний собор, що скликається один раз на три роки. До складу Собору входили усі правлячі і вікарні архієреї України, а також представники кліра і мирян. У період між соборами виконавчим органом Собору був Священний Синод усіх правлячих єпископів українських єпархій і Вища Церковна Рада.

Хоча положення ясно не встановлює порядок обрання Митрополита Київського і єпархіальних архієреїв України, все ж тут обумовлено, що Московський Патріарх «затверджує і благословляє Київського Митрополита, а усіх Єпископів Українських єпархій затверджує Священний Собор Українських Єпископів і благословляє Святіший Патріарх». Таким чином, передбачалося, що Київський митрополит повинен обиратися самою Українською Церквою з обов`язковим затвердженням цього вибору Московським Патріархом. При цьому Київський Митрополит залишався членом Священного Синоду Православної Російської Церкви. Також усі українські архієреї були об`єднані в одну групу, з якої по черзі повинні були викликатися єпископи для присутності у Священному Синоді в Москві. Таким чином, визначення Всеросійського собору 1918 року, надавши Українській Церкві самоврядування, ясно підкреслило і збереження єдності Російської Церкви.

На жаль, встановлення в Росії, а потім і в Україні радянської влади і початок масових гонінь на Церкву не дозволили реалізувати повною мірою постанови Всеросійського собору 1917-1918 років. Російська Православна Церква впродовж кількох десятиліть, фактично, була позбавлена можливості вільного, самостійного розвитку. Тому і визначення про нову форму церковного управління Української Церкви не було втілене в життя.

У результаті численних церковних розколів, активно підтриманих радянською владою, а потім і жорстких гонінь 1930-х років, Церква в Україні, як і на усій території Радянського Союзу, опинилася на межі виживання. У цих умовах управління єпархіями в межах України було організовано на засадах Екзархату, хоча аж до 1990 року нормативних документів, що ясно обумовлюють канонічний зміст цього терміну, в Російській Православній Церкві не існувало.

Після великого ювілею – 1000-річчя Хрещення Русі в історії Російської Православної Церкви починається новий етап. З одного боку, Церква дістала можливість вільного розвитку, позбувшись пресу атеїстичної держави, але, з іншого боку, свобода принесла Церкві й нові випробування. Так, із 1989 року в західних областях України починається відродження Української Греко-Католицької Церкви, що супроводжувалося насильницькими захопленнями православних храмів і привело до порушення цивільного миру в регіоні.

Практично одночасно з цим так звана Українська Автокефальна Православна Церква, що існувала раніше лише в еміграції, також відроджує свою діяльність у межах України. Усе це створює абсолютно нові умови існування канонічної Православної Церкви в Україні і змушує шукати нові, ефективніші форми організації церковного управління.

Архієрейський Собор Російської Православної Церкви, що працював в Москві 30-31 січня 1990 року, прийняв «Положення про Екзархати Московського Патріархату», яке було внесено в якості окремої глави в Статут про управління Російською Православною Церквою. Через це положення Український Екзархат отримав друге офіційне найменування «Українська Православна Церква». Також був створений Синод Екзархату, якому була надана вища «законодавча, виконавча і судова влада» в межах Екзархату.

Синод Екзархату отримав право обирати і рекомендувати Священному Синоду Російської Православної Церкви кандидатуру Екзарха, а також правлячих і вікарних архієреїв українських єпархій. Таким чином, був зроблений важливий крок на шляху відновлення самоврядування Української Православної Церкви.

Далі буде

Схожі публікації